Привіт, кумо! У дев"ять років мама вирішила привчати мене до серйозного чтива. Відірвавши від книжок Астрід Ліндгрен, Марка Твена та Всеволода Нестайка, дала мені в руки газету "Правда". Там щось писали про підготовку до 27-го з"їзду Комуністичної партії Радянського Союзу. Мама сказала читати вголос, та я не змогла.
— Ну як можна серйозно сприймати оцю маячню? — щось у такому дусі запитала я. — Припустімо, є дурні дорослі, які вірять у партію, перебудову, надої молока. Та ж ми з тобою знаємо, що мають значення лише динозаври, Карлсон, смачні тюфтельки й карта зоряного неба.
Мама зітхнула, відібрала газету і почала читати її сама.
Тоді ж у бабусі на кухні висіла пришпилена до стіни вирізка з якогось всесоюзного журналу з фотографією юної москвички. Під нею був підпис: "2000 року їй буде лише тридцять". Лише тридцять? Це ж уже майже старість! Мені було дуже шкода москвички з ясними очима, якій буде цілих 30 років, коли прийде прекрасне майбутнє. Он мамі за тридцять, і її вже майже не цікавлять динозаври. Я швидко порахувала, що мені буде 24 — також чимало, але все ж…
Тій москвичці зараз під сорок
Я згадала про все це, бо мені вже за тридцять. Тій москвичці — під сорок. Про що б ми говорили, якби раптом зустрілися? Чи сказала б вона мені, що також любила книжку про Роню — доньку розбійника? А може, істерично закричала, щоб ми віддавали борги за газ? А я — чи спитала б, як вона зустрічала 2000 рік, а чи доколупувалася б за майно СРСР за кордоном?
Мені страшенно прикро, що ми вже не громадяни тієї спільної, великої та доброї країни. Я маю на увазі не совок, звичайно. Я про дитинство. Ми повиростали й забули про динозаврів, а натомість читаємо про з"їзди партій. Щоправда, в інших газетах.
1 
1
Коментарі
4