Дід Коля слухає мене по радіо щоранку. Я не щоранку і є, але він усе одно слухає. Він пишається тим, що його родичка, внучка — насправді не рідна, а двоюрідна, але хто вже його рахує — працює на радіо аж у Лондоні. А я пишаюся, що мене слухає дід Коля — ветеран війни, розвідник і вчитель.
Дід Коля забирав мене з пологового будинку. Батько маму відвіз туди в колясці мотоцикла, а назад ми вже їхали з комфортом, "ладою". Тоді моя інша баба, по батькові, сказала, що я нібито буду схожа на оцього двоюрідного діда. Поки що так не вийшло: я більше схожа на ту бабу.
До діда Колі ми з мамою приїхали, аби записати його розповіді про нашу родину на відео. Дід хворіє на серце, йому вже 85, і це останній дід: сестри, нашої рідної баби, вже пару років немає, і іншого брата немає, і друзів його немає, і двоюрідних, і сусідів. Він один пам"ятає, чийого Грицька забрали 1937-го, а чий Іван помер у голодовку, які були наш прадід і прапрадід, що в них було і що забрали в колгосп.
Млин розваляли, бо був старий і негодящий
Забрали серед іншого млин. Я ще пригадую той дерев"яний вітряк на хуторі, де вони всі виросли. Тепер його нема — розваляли, був старий і негодящий. Але завдяки розповідям діда й баби я тепер маю особисті рахунки з радянським режимом: мені подобався той млин.
Навіщо людині знати свій родовід? Хіба не досить знати історію? Яка різниця, чи твій предок був паном, чи його кріпаком? Головне, яка ти. Але коли ти в тому віці, в якому добре пам"ятаєш свою маму і її маму, свою бабусю, раптом виявляється, що твого в тобі — мізерна часточка.
Коли до кінця відеокасети лишалося кілька хвилин, я попросила діда Миколу Андрійовича сказати кілька слів своєму двоюрідному правнуку Андрійку, який росте в Лондоні й діда ніколи не бачив. І дід, хвилюючись, побажав йому рости розумним і здоровим, але головне — гідним продовжувачем нашого роду.
1 
1
Коментарі
14