Про це ніхто не знає, але мені завжди хотілося полетіти на Марс. І я все життя цей політ планувала. До Марса й назад, прикидала я, летіти десь півтора року, якщо вилетіти під протистояння. Та ще там кілька місяців. Мабуть, хлопець мене стільки чекати не захоче, зітхала я, хіба зі мною на Марс полетить.
Був іще такий варіант: дочекатися, доки винайдуть двигун, що розганяє ракету до швидкості світла, і тоді зганяти на Проксиму Центавра. Але це чотири роки туди, чотири — назад, і там ще хоч пару років, аби в усьому розібратися. Стільки хлопець точно чекати не стане, і цей варіант я відкинула. Окрім того, навіть у 12 років було зрозуміло, що світло за мого життя ми не доженемо. Але от Марс!..
І ось нещодавно у Москві почали марсіанський експеримент. Кілька космонавтів — а власне просто науковців — зачинилися в приміщенні, що зображає космічний корабель, на 520 днів. Їхня місія — жити, виконувати звичайні наукові завдання, а також досліджувати, як вони діють одне одному на нерви. Багато хто пирхає з такого експерименту, але я страшенно шаную цих людей. Чи змогла б я так?
Кілька науковців зачинилися в приміщенні, що зображає космічний корабель, на 520 днів
Звичайно, змогла б. Я вже майже дев"ять років працюю в тісному українському колективі на Лондонщині. Уже човникову торгівлю з Марсом можна було за цей час налагодити. Інколи здається, що ми відірвалися в капсулі від Землі й загубилися в неозорому космосі. Ми вже одне одного полюбили, розлюбили і знову полюбили, ми знаємо все про всіх — таємниці, діагнози та сни. Тільки хтозна, чи цей експеримент колись опишуть науковці.
1 
1
Коментарі
13