Привіт, кумо! Від нас виїхала бродяча поетеса. Стало, як у тому анекдоті: коли тісно в хаті, купи козу. А продаси козу, то зразу стільки місця!

Я знаю, тебе цікавить інше. Якого трясця у нас жила бродяча поетеса? Тут така справа: ми завжди шукаємо квартиранта у вільну кімнату. Там за стіною галасливі сусіди, тому беремо ми мало. І ось одна американська поетеса приїхала сюди працювати на зйомках фільму, а той через кризу не відбувся. І вона сказала, що їй треба дешеве житло. Ми попередили:

— Може, заїдь на пару днів. Якщо тебе галас не турбуватиме — винаймеш кімнату.

Поетеса прудко вселилася і давай жити, писати нові вірші, варити марокканський суп із гороху-нут.

За тиждень чоловік у неї запитав:

— То як там із грошима?

Вона зітхнула і сказала:

— У мене є шість доларів на американському рахунку...

У мене є шість доларів на американському рахунку

Тьху!

Поетеса нікуди не поспішала. За два тижні я почала товсто натякати, що до мене їдуть друзі в гості. Геї, для повноти картини уточняла я. Багато геїв. Поетеса зітхала й обіцяла полетіти назад в Америку, але не летіла.

Одного вечора ми їй сказали: раз поетеса, почитай вірша.

Я боюсь віршів: вони рідко бувають добрими. Але ці — неймовірно — були. Усе разом: реп, ритм, забута вже на Заході силабо-тоніка, рухи її тонких рук, що підкреслювали віршовані склади, пориви голосу, вічна дорога, нуль фунтів майна, сто пудів свободи. Її поезія була вона сама, чорно-біла й пласка на папері, жива і жвава перед нами.

Врешті вона поїхала: ми здогадалися дати їй грошей на квиток до аеропорту. Лишила тільки згадку про той вірш-цунамі, драний светр і рецепт марокканського супу.

×