Привіт, кумо. Пишу, щоб ти поспівчувала, бо мені сумно: сестра, яка в нас гостювала два місяці, поїхала додому, в Полтаву, до мами. У мене таке відчуття, що хата спорожніла. Хоча ми з чоловіком і гора немитого посуду, звичайно, в ній лишилися. Неначе це моя власна дитина поїхала світ за очі. Ось, виявляється, як почувалася мама, коли я вийшла з воріт із валізою і поїхала з дому назавжди.
Частково, мабуть, так і є. Вона ж моя молодша сестра, я її гляділа, вчила пісеньок і таке інше. Але я збагнула ще одну річ. Коли Віта приїжджає, у домі вона стає жінкою: готує смачний обід, чекає мене з роботи, слухає нарікання, тре мені плечі, коли болить голова, — точно як мама. Я ж розводжуся про сенс життя, роблю філософські узагальнення, даю цінні вказівки, як їй жити на білому світі. І взагалі — поводжуся так, як наш батько. Знаєш, це куди легше, ніж виконувати жіночу роль.
Я поводжуся так, як наш батько
Тепер Віта поїхала, і я знову єдина жінка в хаті. Уже мені треба слухати нарікання, варити обід, цілувати мужчину і цікавитися його поглядами на світ — інакше він хиріє і робиться сумним. Усе це приємні обов"язки, особливо якщо чоловіка кохаєш. Вони приносять мені радість. І коли заведуться діти, я певна, що буду так само за ними ревно доглядати. Але це все — куди важче, аніж просто ходити на роботу, а потім повертатися додому і знати, що там хтось тебе чекає з чашкою чаю, привітною усмішкою і неподільною увагою.
Це фактично ще одна робота. Тепер я розумію, чому кажуть, що жінки несуть на плечах вагу половини світу. Турбота про ближніх — ось ця вага. Ноша почесна і вдячна, але нелегка. І так добре, коли хтось перебирає її на себе. Бодай усього лиш на два місяці.
5 
1
Коментарі
1