Привіт, кумо! В Полтаві зустрілася з однокласниками. Поговорили про вчителів, школу. Прийшла моя шкільна подруга Альона — така ж гарна й спортивна, як і в школі. Вона завжди ходила додому пішки, а я чекала тролейбуса, хоч жила ближче неї. В результаті вона майже завжди приходила додому перша. Бо знаєш, як воно чекати тролейбуса: стоїш десять хвилин, потім усвідомлюєш, що могла б уже бути вдома, але вирішуєш тепер із принципу дочекатися. Стоїш іще десять. Зрештою, вирушаєш пішки, і в цей час повз тебе їде твій номер. Лаєшся й супроти будь-якої логіки повертаєшся назад на зупинку. А в цей час Альона вже поробила уроки й ішла у двір гуляти.
У цей клас я потрапила не зразу. Спершу, коли ми з села переїхали до Полтави, директор школи не хотів пускати мене до дітей у фізико-математичний чи мовний класи, а пускав тільки в клас без поглибленого вивчення будь-чого.
— Вона ж кругла відмінниця, — молили батьки.
— То вона в селі відмінниця, а тут місто, — відмовляв директор.
Понад рік я вчилася в класі А. Там все-таки дещо вивчали поглиблено: як курити цигарки "Опал", а потім зажовувати вкраденою з чужих городів петрушкою. Факультативно вивчали матюки й заборонені анекдоти.
То вона в селі відмінниця, а тут місто
Врешті батьки перевели мене в клас із пристойними дітьми та посиленим вивченням точних наук. Я хотіла справити враження на нових однокласників. Тому коли найкрасивіший хлопчик класу Толя підійшов до мене і смикнув за косичку, я голосно сказала:
— А їдріт твою за ногу!
Мої нові однокласники відреагували якось неправильно — повідходили подалі.
Зрештою ми подружилися з усіма, включно з Толіком. Але за косичку мене ще довго ніхто не смикав.
1 
1
Коментарі
17