Привіт, кумо! Щойно прийшли з чоловіком з моря. Ми на острові Корсика, у містечку, де вже три роки не бачили жодного американця, а українців — тим більше. Тут найчистіше море в Європі, кожна піщинка просвічується яскравим сонцем. Ти думаєш, цього достатньо, аби задовольнити мого чоловіка? Цілий день він був набурмосений, бо п"яний власник ресторану не дозволив нам випити води: "Тут вам не кафе, замовляйте їжу". А вибір їжі — три види паштету з банки й морозиво. Мій чоловік гримів: де гостинність? Чому він не вистрибує зі шкіри за чайові? От у нас в Америці!.. От коли я в студентські роки був офіціантом!..
Позавчора ми прибули в сімейний готель у (колись) рибальському селищі. Його власник, який відслужив добровольцем три роки в ізраїльській армії, взявся організовувати наше життя: будить нас на сніданок, збиває ціну на прогулянкові човни і припахує інших постояльців, аби возили нас до центру на своїх машинах, бо ми піші.
Ти думаєш, це щось змінило? Знову цілий день чоловік нив: чого це він нами командує? Чому його все хвилює, і з якого це дива він подарував мені пляшку місцевого вина?
Чоловік одразу став щасливим
Я ніяк не могла збагнути: чи море не того відтінку, чи чоловік весь час голодний, чи на сонці перегрівся? І тут мене осінило: мужчина й у відпустці хоче мати рацію. От і все.
— Коханий, — сказала я, — ти маєш величезну, неймовірну рацію. Ти пронизав променем своєї мудрості темряву віків і маєш таку рацію, яка й Сократові не снилася.
Чоловік одразу став щасливим. Виявилося, що море неймовірно лазурове, сонце не таке вже й пекуче, а господар готелю зекономив нам трохи грошей.
А я вкотре пересвідчилася: чоловікові треба іноді трохи брехати. Бо ж ясно: рацію насправді маю я.
1 
1
Коментарі