Привіт, кумо! У тебе вже сінокіс на дачі давно минув, а в мене тільки почався. Прийшла в гості сестра — єдина практична людина в родині, принесла газонокосилку. Чоловік збив вершечок трави, помахав лопатою, аби совість не мучила, і пішов собі. А ми лишилися. Вийшло сонечко, засміялася дитина, та ще й затуркотів голуб: голуб-ко! Голуб-ко! І той звук ніби відчинив потаємні дверцята, через які я потрапила в давно минулий, світло-зелений, як вицвіла стара кольорова фотографія, літній день.
Мені було 3 роки, і дід Михайло був живий. По сусідству ріс крислатий дуб, у ньому й туркотіли голуби. Дід переклав мені їхні грудні заклики на людську мову: мовляв, то голуб кличе свою дружиноньку.
Дід своїм дубом із бабою поділився
Дуб здавався схожим на діда. Може, через солідну дідову бороду. Мабуть, не тільки мені так уважалося, бо коли дід помер, справа від його могили посадили молодий дубок — так, щоб був посередині, коли помре баба Марія. Дубок добре виріс. Але за рік до смерті баба знайшла на городі пророслий жолудь. Сказала, що дуб просто так не виростає, і посадила його — справа від уже свого місця. Вийшло, що дід своїм дубом із бабою поділився, а баба — ні.
Кілька років тому нащадки з сусідньої могили, на яку падало листя, врізали дідові дуба: обрубали кору, і він засох. Нащадки також, видно, засохли, бо ані свою могилу не прибирають, ані сухого дуба не валяють. Тепер він уже пам"ятник не дідові, а дурним сусідським капостям. А бабин дуб живий. Я все думаю: звідки баба знала, що він пригодиться?
У мене теж виріс дубок із жолудя. Видно, білка занесла, а він випнувся на світ. Висадити його нема куди, й викинути не можу. Ніби це баба Марія мені хоче щось сказати.
1 
1
Коментарі
4