Привіт, кумо! У Лондоні населення сім мільйонів, і всі насторожені, відчужені. У метро на тебе ніхто не дивиться — вважається, що це неввічливо. Іноді аж хочеться наступити комусь на ногу, аби тільки тебе помітили. От у Полтаві мене знав увесь район.

І ось учора стався прорив: я відчула, що живу серед людей, а не роботів! У нас перед вхідними дверми росте величезний потворний триметровий гостролистий кущ, який нагадує очерет, схрещений із чортополохом. Називається "трава пампасів". Її кореневу систему неможливо викорчувати, а листя прорізає шкіру до кісток. Жоден садівник не брався знищити цей кущ. Тоді мій чоловік купив мачете, вдарив ним кілька разів по траві пампасів, однак безрезультатно. І він подався в господарчий магазин по сокиру. А я взялася за діло з парою секаторів. Тут і повалили сусіди. Вони раділи, що ми боремося з кущем, пропонували інструменти, говорили про погоду, вітали нас із новою хатою, запитували про творчі плани і створювали веселу атмосферу — особливо молоді хлопці, які зазвичай навіть "привіт" не кажуть. Сусід через двері, підтоптаний власник турецького ресторану, приніс тарілку смачнючих кебабів для підтримки сил. Зрештою мій чоловік приїхав із магазину з сокирою, але й вона не допомогла. І ми пішли дивитися телевізор.

Тут і повалили сусіди

— Ану стій, — зупинив він мене у дверях. — Що це в тебе ззаду?

Чоловік зареготав і вщипнув мене за місце, яке, я вважала, було надійно захищене джинсами. Виявилося, що під час роботи маленька дірочка розлізлася наполовину, ну, скажімо, спини. І я зрозуміла, чому так раділи сусіди. Вони просто дивилися безплатну еротичну комедію. Але зате тепер мене знає увесь район.

×