Вівторок, 27 квітня 2010 17:41
Світлана Пиркало
Світлана Пиркало
Світлана Пиркало

Мама

 

"Скільки ти вже про мене у своїх колонках писатимеш? — питає мама. — Та ще й на всю Україну. Ділися гонораром".

Але як про неї не писати?

Мама відпрацювала у психіатричній лікарні 25 років. Тоді ще кілька консультувала анонімних алкоголіків і наркоманів. Але це все квіточки порівняно зі мною.

Мамі почали на мене скаржитися ще виховательки в садку. До школи її викликали раз на тиждень. На перше побачення я пішла в 12 років — правда, хитра мама на мене почепила 6-річну сестру, яку я по простоті погодилася взяти. А в останньому класі мама дозволила мені з однокласниками зустріти Новий рік у нас удома.

Про ту ніч скажу лише, що хлопців цікавили геть не ті речі, на які сподівалися дівчата. Коли батьки приїхали вранці з гостей, їх зустріла така картина: сніг у дворі загребений граблями, щоб не видно вінегрету, із воріт остання однокласниця витягує на собі останнього однокласника, а в хаті по кісточки конфеті.

На ліжку батьків була яскраво-червона пляма

Батьки хотіли піти спати, але на їхньому ліжкові виявилася яскраво-червона пляма.

— Так, — сказала мама стомленим лікарським голосом. — Хто тут кого?

Я знизала плечима: таких героїв у нас у класі ніби не було. Пляму понюхали; вона виявилася хріном, отим, що до холодцю. Подальших подробиць мама вирішила не з"ясовувати.

Конфетті вимітали аж до мого вступу в університет. А я перейнялася ще більшою повагою до маминої мужності.

Наша спільна історія складається часом із отаких дурнуватих випадків, часом із трагедій, часом зі щастя. У дитинстві переймаєшся іншим: що мама дозволить? За що вилає? А тепер із кожним роком усе більше розумію, що так, як мама, мене більше ніхто не любитиме. Ні чоловік, ні коханець, ні власні діти, якщо колись пошле їх Бог.

Зараз ви читаєте новину «Мама». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

12

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода