Привіт, кумо! Як твоя кандидатська? Уже остаточно забута? Про свою я згадую досить часто. По-перше, коли протираю пилюку на полиці під своїм словником українського сленгу. А по-друге, коли мені передає привіт Чумак.

Чумак — це явище. Про доцента Чумака ми на першому курсі писали дурнуваті віршики із римами на зразок "Чумак-чувак", де поруч зі студентами було також задіяно стадо бєшених макак, і який же, питали ми, у цьому смак? Чумак будив мене на лекціях, коли ми засинали від цілонічного брязкання на гітарі. "Світлано, — гримів він, — я таки зроблю з вас мовознавця!".

По закінченні університету я пішла в журналістику, але мене знайшов Чумак. "Ви що, забули, що я хочу зробити із вас мовознавця?" — дивувався він. Я вступила до аспірантури, і почалося. Чумак знаходив мене скрізь. Пам"ятаєш, як ми перевозили твої лахи на нову квартиру і поснули прямо там? О сьомій ранку наступного ж дня затріщав телефон. Як серпом по нервах: "Світлано, що ви вчора зробили для аспірантури?".

Я спробувала заховатися за стовп

Врешті я злиняла до Лондона. Проте фізична відстань не означала розлуки з Чумаком. Знайомі філологині передавали від нього привіти і строгі запитання, чи я щось зробила для аспірантури. Я ховала голову в пісок: було соромно. Врешті я врізалася в Чумака у Києві, прямо носом у його пальто. "Світлано!" — заволав він. Я спробувала заховатися за стовп, але марно. Чумак посміявся: він таких дурних студентів уже бачив мільйон. А через кілька годин чергова філологиня передала мені привіт від Чумака і сказала: "Ти знаєш, що він тепер професор? У нього захищається найбільше аспірантів". І я збагнула: без професора Чумака Україна давно б загнулася.

Володимире Васильовичу, я вас люблю! Хоча й досі нічого не зробила для аспірантури.

×