Привіт, кумо! Ти знаєш: вибрати час, зібрати відвагу і — головне — знайти співрозмовника для дискусії про Бога, релігійні засади, мораль і смерть дуже непросто. Але людина має в цьому потребу — принаймні людина, яка живе не ковбасою єдиною.

У Британії ж іще складніше: тут не прийнято говорити про релігію та політику. Люди, яким з дитинства вбили в голову необхідність поважати погляди, релігію та культуру інших, просто не хочуть встрявати у дискусії.

І ось одного дня хтось почув мої молитви. Тільки не знаю, хто.

Я познайомилася зі священиком — англіканцем — у нічному клубі, на вечірці художника, який розписав стіни його церкви. Голосно лунала музика, всі пили і курили. Але священик виявився дуже сучасним і на це не зважав. У його церкву можна приходити і католикам, і протестантам, і православним. І молитися кому завгодно — святим, Марії, пророкам... Новонаписані фрески на стінах його церкви нагадують радше Сальвадора Далі, аніж Мікеланджело, і подивитися на них часто заходять обкурені хіпі.

Він запропонував нюхнути табаки

— А скажіть-но, панотче, — спитала я, — що ви особисто думаєте про Ісуса Христа? Чи вірите, що Христос існував, і саме таким чином, як написано в Євангелії?

— Але які у вас гарні туфлі, — відповів панотець. — Люба, глянь, які у Світлани елегантні туфлі.

Тут же почалася жвава розмова з його англіканською матушкою про туфлі, шопінг та ціни на нерухомість. А сам панотець миттєво зник. Коли я відшукала його за іншим столиком, він запропонував мені нюхнути табаки і продемонстрував, як це робиться. Я нюхнула, чхнула і пішла додому.

От я й думаю: що це все означало? Можливо, панотець просто не хотів говорити про роботу в позаробочий час. А може, й сам не знав відповіді.

×