Привіт, кумо! Деталі, напівтони, нюанси з часом стираються з пам"яті. Коли лишаєш когось після великого кохання, хочеш пам"ятати — і пам"ятаєш — тільки погане. Бо якщо було гарне, то, може, ти зруйнувала комусь життя без потреби?

Але коли любиш щось далеке, неприступне, бачене хіба мить, то пам"ятаєш — чи уявляєш — лише чудові речі, думаєш про казку, яка могла би бути. Ідеальні принци за сімома морями не відригують після борщу, не обростають волоссям і не чухають різні місця. Доки їх не відшукаєш. А там уже буває по-різному.

Роками я хотіла знайти таверну в Барселоні, де колись мене пригріли, нагодували й напоїли. І я її знайшла. Це було перед обідом, опівдні. Марі, власниця, чистила каракатицю. Її руки були фіолетові від чорнила. Її чоловік Руфо і дві робітниці їли за барною стійкою. Син Пабло тинявся по таверні. Усе було точно так, як я пам"ятала. Майже так.

Трохи стомленіше подивилася на мене Марі, трохи більше коньяку було в склянці Руфо, трохи поширшали залисини на лобі Пабло.

— Я була тут у вас шість років тому, — сказала я нарешті Марі. Хотіла додати: і завжди мріяла повернутися, та чомусь не змогла.

Ольга вийшла заміж і народила сина

— О, то ти, мабуть, говорила з Ольгою? Вона вже тут не працює. Вийшла заміж за іспанського хлопця й народила сина, — сказала вона.

Я згадала Ольгу — українську дівчину із Закарпаття, з якою ми перекинулися тільки кількома словами, бо вона була зайнята на кухні. Це Ольга сказала тоді Марі й Руфо, що я — її землячка і не знаю нікого у цьому місті. Це завдяки їй Руфо пригостив мене своїм улюбленим коньяком і підняв келих за Україну та її людей.

І Богу дякувати, що вона знайшла нове життя за межами тієї застиглої в часі кухні.

×