Привіт, кумо! Приходила в гості сестра з племінником Андрійком. А мені треба було в магазин, то ми залишили Андрійка на дядька.
Дядько з племінником — великі друзі. Дядько любить мультики, але йому соромно їх дивитися самому. Тому він прикидається, що Андрійка, якому рік, цікавлять мультики про мутантів. А потім дивиться сам, бо Андрійко в цей час грається з нашою кішкою.
Вона викликає у малого бурю радості. Можна тягати її за хвіст, кішка не дуже проти. Йому ще подобаються комп"ютерні миші, і ми маємо для нього окрему, яку він полюбляє гризти. А нещодавно Андрійко навчився ділитися: коли мама відкриває рот, він кладе туди те, що сам їсть. І доки ми ходили за покупками, він іще більше подружився з кішкою й вирішив поділитися з нею мишкою. Правда, комп"ютерною, тому кішка тільки понюхала її.
Племінник тицьнув на кішку пальцем і сказав:
— Кеги!
Це вже майже англійський "кет", зауважила я.
Він хотів сказати "киця"
— Я думаю, він хотів сказати "киця", — заперечив мій чоловік.
І я так зраділа! Мені дуже хочеться, щоб він казав "киця", умів віршика про маленького сірого заїньку, знав казочку про Курочку Рябу. Хочеться, щоб, попри всю валлійську, сефардо-єврейську й англійську кров, Андрійко виріс нашим. Я складаю в голові списки книжок, які возитиму з Києва, фантазую про аудіозаписи казочок, про неіснуючі якісні дитячі телепрограми, які можна було б записувати й привозити. Виробляю стратегічні плани боротьби за одного маленького українця з усім навколишнім суспільством, яку ми неминуче програємо. Але принаймні покажемо в цій боротьбі впертість, затятість і витривалість української еміграції.
5 
1
Коментарі
10