"Модернізація або смерть: які питання ставить Україна перед НАТО?" - стаття Олександра Краєва

Президент Володимир Зеленський виступив перед об'єднаною сесією обох палат Конгресу США з промовою стосовно російської агресії та тієї допомоги, яку Сполучені Штати вже надають і ще можуть надати Україні. Окрім очікуваних тез про закриття українського неба від російських ракет та літаків і запиту на адекватні засоби ППО та ПРО, в промові президента також прозвучала і цікава пропозиція - створити новий союз під умовною назвою U-24, який би у випадку агресії проти будь-якої країни-учасниці зміг би прореагувати протягом 24 годин з усією доступною силою.

"Я звернувся і до Сполучених Штатів, і до всіх відповідальних держав щодо створення нового обʼєднання U-24. Нового союзу, який гарантуватиме, що кожен агресор отримає скоординовану відповідь світу. Швидко та ефективно. Одразу. Не через тижні, місяці, роки, а за перші 24 години від нападу", - заявив Зеленський.

З точки зору українського спостерігача, ідея дійсно цікава. Якщо всі 30 країн-членів НАТО не готові оперативно приймати рішення про захист тієї чи іншої країни, то треба виділити з них блок рішучих та відповідальніших. Які готові відстоювати глобальні принципи безпеки. Звучить рішуче, потужно, безкомпромісно - цілком в настрої та за вимогами часу.

Проте з погляду будь-якої столиці країни НАТО така пропозиція виглядає більш ніж неординарно. Всі вони вже закриті конкретними положеннями статті 5 Вашингтонського договору. Всі вони так чи інакше мають відносно оперативне реагування на загрози власній територіальній цілісності завдяки наявності оперативних командних угруповань на східному фланзі альянсу. Виникає цілком слушне запитання: навіщо копіювати неявні гарантії, які і так вже дають достатній рівень безпеки, для країни, що взагалі не є частиною нашого Альянсу?

В цьому і є ключовий запит такого нового альянсу - наскільки країни НАТО, усталені у власних безпекових рамках, здатні і бажають реагувати на позасистемні виклики власній безпеці? Дійсно, Вашингтонський договір розповсюджується тільки на його підписантів та не зобов'язує їх жодним чином реагувати на зовнішні подразники. Проте зараз ми перебуваємо на тому етапі історії, коли реагування згідно з класичними лекалами стає ненормованим та потребує певної політичної імпровізації - а тому реакція в межах "не треба так робити, бо це не передбачено" гідна скоріше викликати подив, ніж розуміння.
"За 24 години надавати всю необхідну допомогу. Якщо треба - то зброю. Якщо треба - то санкції. Гуманітарну підтримку. Політичну підтримку. Фінанси. Все, що необхідно, щоб зберегти мир швидко. Щоб зберегти життя. Крім того, таке об'єднання могло б надавати допомогу й тим, хто переживає стихійні лиха, техногенні катастрофи. Хто став жертвою гуманітарної кризи або епідемії", - пояснював наш глава держави.

Саме необхідність швидкого реагування на виклики, які не всім видаються достатніми для такого реагування, і мала би бути покладена в основу цього союзу. Тому з точки зору політичної системи це доволі провокативна заява - ну ж бо покажіть, які у вас межі дозволеного. І саме це й може відлякати велику частину потенційних коаліціантів.

 

НАТО версії 2.02?

Ось тут нам і варто підійти до ключового питання - чи є сенс державам, яким буде запропонований вступ у такий союз, дійсно в нього вступати? Перш за все одразу зазначу, що список таких країн та їхні потенційні позиції є скоріше намаганням прогнозувати та узагальнювати, а не ствердно творити мета-реальність. Президент України не уточнював, які саме країни закликає вступити в альянс та стати взаємними гарантами. Справедливо буде вважати, що такими державами точно стануть наші найближчі партнери в межах НАТО - США, Велика Британія, Литва, Латвія, Естонія, Польща, Словаччина, Чехія. Вагомим посиленням можуть стати Фінляндія та Швеція - як зважаючи на їхнє бажання приєднатися до Північноатлантичного союзу, так і на їхню стійку військово-економічну підтримку України. Також у союз мають бути включені Франція та Німеччина як домінуючі країни Європи. І Франція додатково як володарка ядерного потенціалу.

Тепер розглянемо поза-західні країни. Чи можливо уявити залучення до такого союзу Китаю? Зважаючи на останні переговори в Стамбулі й вимоги української сторони стосовно гарантій безпеки, зокрема, і від офіційного Пекіна, варто було б очікувати пропозицію для КНР. Але чи стала б частиною такого об'єднання країна-агресор, Російська Федерація? Питання вкрай дискутивне та проблемне, особливо з огляду на позицію української делегації стосовно можливості включити Росію як гаранта безпеки для України у драфтовий варіант угоди про припинення вогню. З точки зору базових постулатів політичного вчення, важко уявити країну-агресора, яка стає гарантом безпеки для країни - жертви агресії. І ще важче уявити таку країну в умовному союзі, що має збройно в подальшому гарантувати безпеку великої кількості країн. Якщо відверто, мені важко взагалі уявити країну-агресора хоч десь репрезентованою в пристойному товаристві хоч на якомусь рівні. Особливо після подій у Бучі, Ірпені, Гостомелі та Маріуполі. Тому тішитимемо себе думкою, що такий варіант навіть не розглядався.

Отже, ми зупинилися на варіанті, який дійсно можна умовно назвати "НАТО 2.02". То чи можливо буде отримати згоду цих країн на подібний альянс? На жаль, тут мені важко відповісти ствердно. Більшість із них уже захищені "ядерною парасолькою" Альянсу, і дублікація цих функцій не нестиме для більшості з них прямих вигод. Навіть якщо ми абсолютно погоджуємося з необхідністю таких гарантій, то навіщо повторювати вже працюючу систему, коли можна просто розширити НАТО? Але тоді чому НАТО вже не було розширено за рахунок України, якщо ми погоджуємося з необхідністю таких гарантій? Тут ми і потрапляємо в замкнуте коло запитань, які є відповідями на попередні. Для країн поза НАТО питання маємо подібне: навіщо підтримувати союз поза НАТО, якщо можливо просунути власний вступ в Альянс? Тим паче, генеральний секретар Столтенберг вже обіцяв обом країнам максимально пришвидшений вступ. Надзвичайно іронічно прозвучало для українців, чи не так? Схоже, ніби проєкт союзу Відповідальних Держав U-24 вже на початковому етапі приречений залишитися для наших партнерів на Заході лише пробним інформаційним, який не в змозі отримати жодні практичні втілення.

В моменти, коли ситуація заходить у глухий кут, варто не розчаровуватися, а звернути увагу на іншу її грань. Чому ми говоримо про "НАТО 2.02" як про обов'язково нову організацію? Що як сприймати це як заклик радше до еволюції, а не до децентралізації Альянсу? Тобто система "реагування за 24 години" - це не вимога творити нові сенси в міжнародних союзах, а просто внести коректури в статтю 4 та статтю 5 Вашингтонського договору? В цьому документі 1949 року дійсно представлені доволі широкі поняття, наведені розмашистими міжнародно-правовими мазками.

Чому б, скажімо, ми не могли б подумати про можливість доповнення обох статей конкретизуючими, уточнюючими положеннями? Чому б нам не поставити таким чином перед НАТО буквально екзистенційні питання - що саме вважається зоною безпеки флангів Альянсу і чи дійсно зони стратегічного інтересу є такими і за них коаліціанти готові боротися? І найголовніше питання з усіх - чи дійсно інструменти Холодної війни, більшість з яких були прописані в кінці 1940-х і застосовані лише одного разу 2001-го, відповідають сучасним викликам безпеки?
Україна може і навіть має ставити такі питання. Не лише перед НАТО, а й перед іншими системоформуючими міжнародними організаціями - ООН, ОБСЄ, ЄС. Питання можуть бути щораз різні, але всі вони будуть визначальними стосовно подальшого розвитку та потенціалу. Бо як би там не було, а саме Україна перебуває в епіцентрі кризи всієї сучасної системи міжнародних відносин, що доволі стабільно існувала вже більш як 30 років.

Українська система міжнародних відносин: anno 2022

Розвиток міжнародних відносин, особливо з точки зору системного підходу, має свою певну логіку та чітко побудовані взаємозв'язки. Хоча система є, зазвичай, спрощеною моделлю реальності та передає лише її ключові категорії та інструменти, вона є важливою системою аналізу і багато в чому визначає те, як держави та політики реагуватимуть на ті чи інші виклики. Умовно кажучи, це різні видання правил гри - з оновленнями, доповненням та редакціями.

Що ж змушує країни міняти ці правила та переглядати власний набір інструментів і можливостей? Традиційні підходи до інтерпретації політичної історії вказують на те, що до цього може змусити лише криза - велика війна, економічні чи природні катастрофи, а найчастіше комбінація всіх трьох. Так було, скажімо, після Тридцятилітньої війни, яка ознаменувала зародження Вестфальської системи, в кінці наполеонівських воєн. Коли постала Віденська система міжнародних відносин, і всі подальші ітерації умовного "світового порядку". Як бачимо, допоки дійсно не припече, ніхто особливо не спішить робити покращення в системі заради самого покращення per se. Радше, історія ставить людство перед новими викликами, і нам залишається або цим викликам відповідати, або ж залишатися на узбіччі історії.

Війна Росії проти України вже сприймається саме як такий кризовий виклик. Руками диктатора Володимира Путіна історія заклала новий крутий віраж. Вона продемонструвала, що все ж певні структури та механізми реагування попередньої системи були не здатні попередити кризі та зараз не можуть розібратися з її наслідками. Кризовий менеджмент знову лягає на плечі окремих держав, і саме їхня активність не дозволяє всій ситуації скотитися в хаос - насамперед, звісно, завдяки зусиллям України. Після кінця Холодної війни в світі закріпилося уявлення, що міжнародні організації, тісні взаємозв'язки між державами та поширення глобалізації дозволять уникнути великих і руйнівних конфліктів. 24 лютого 2022 року поставило цю тезу під велике питання.

І саме в такому ключі я б і сприймав заяви нашого керівництва про нові союзи та нові ініціативи. Це, скоріше, заклик до перегляду всієї системи, до постановки дуже важливих і визначальних питань для її ключових елементів. По суті, все це зводиться до одного питання: які ж нові правила гри? І хто тепер гравці? Я до кінця не впевнений, що Офіс президента України саме так ставив питання зі своїм U-24, але система, вочевидь, сформує це питання за них саме таким чином.

Відомий - певно, навіть найвідоміший - Держсекретар США Генрі Кіссінджер у своїй книжці "Світовий порядок" достатньо скептично оцінив саме поняття глобального порядку як такого. "Те, що вважається порядком у наш час, було придумано в Західній Європі майже чотири століття тому на мирній конференції в німецькому регіоні Вестфалія, проведеній без участі чи навіть усвідомлення того більшості інших континентів чи цивілізацій". Це сприйняття живе і досі, і хто знає, яких разючих змін воно зазнає в новій українській системі. Ясно лише одне - цього разу система насправді формуватиметься глобально, з усіма можливими регіональними та континентальними особливостями та уточненнями.

Олександр КРАЄВ, експерт із зовнішньої політики аналітичного центру "Українська призма", для Gazeta.ua

×