У неділю приблизно о 13.00 в християнську церкву "Слово життя" в мікрорайоні Раківка на правому березі Кременчука сходяться бомжі та малозабезпечені на безкоштовний обід.
Загалом прийшли 19 чоловіків і шість жінок. Ніхто не знімає верхнього одягу. Розсідаються за великими столами, накритими прозорим поліетиленом. Стільці — пластмасові.
— Є такі, що приходять в обпісяних штанях і сідали на м"які стільці. Запах такий, шо невиносімо. Тому закупили пластмасові, щоб відразу їх мити, — каже працівниця церкви.
Шестеро служителів церкви на підносах розносять страви в пластиковому одноразовому посуді. Приготували їжу кухарі харчоблоку поліклініки N2. Продукти дали з церкви. Безкоштовний обід щонеділі влаштовують уже півтора року. Обід на одного обходиться в 5–10 грн. На місяць витрачають 1,5 тис. грн. Служителі церкви скидаються грошима зі своїх гаманців, а не з пожертв церкві.
На перше з великого армійського термоса насипають розсольник. Люди уважно роздивляються, що їм дають. Їдять, майже не спілкуючись між собою. На друге — пшенична каша з ковбасою, квашеною капустою та кетчупом. На десерт — чай із лимоном і хліб із джемом, який розкладають на серветки. На кожному столі в скляних банках із ложками стоять цукор і сіль.
За середнім столом чоловіки просять добавки — чаю та хліба. Чоловік у чорній шапці та коричневій куртці хліб і батон із джемом кладе в рожевий зіжмаканий пакет, виймає з каші ковбасу і вкидає до хліба.
— Перестали давати їжу із собою, бо не всім вистачало, траплялися скандали. Тут можуть їсти, хто скільки подужає, — каже служитель церкви Олег Кузьменко, 39 років. — Людей на смітниках запрошували на обіди. Нам просто хотілося зробити добро для них.
Після обіду хором читають молитву "Отче наш" і швидко розходяться.
За останні півтора року померло 12 людей, які приходили їсти в церкву, вони зловживали спиртним.
Приходять в обпісяних штанях
— П"яних не годуємо. Перший раз попереджуємо. Раніше траплялося, і падали тут. Тож у них стимул — у суботу вже не п"ють, — продовжує Кузьменко. — Просимо, щоб милися і переодягалися, як приходять до церкви. Видаємо їм мило. Хто хоче в реабілітаційний центр, безкоштовно проходять флюорографію, здають аналіз на СНІД. Та більшість у центрі живуть кілька днів, їм не подобається, що там працювати треба.
— Допомагаємо і одягом. От тільки взуття не вистачає. Я вже півшафи чоловіка в церкву принесла, — каже 37-річна Світлана Кузьменко. — Добре, що нам брат з Америки, зі штату Вірджинія, Валерій Назарук допомагає одягом. У нього там місія Віфанія.
41-річний Олександр Зарудзей після обіду несе коробку з одягом. Свою драну куртку скинув прямо в церкві, але забрав із собою.
— Я родом із Німеччини. Кличка в мене — нємєц. Ще я бивший зек. Три місяці в Полтаві з мокрушниками сидів. У жовтні откинувся. А сюди мене привела віра в Ісуса, — тихо каже Зарудзей. — Сім год був прапорщиком у Нестерові (нині місто Жовква. — "ГПУ") Львівської області. А вобще я повар-пекар. Десять год не бачив дітей і жінки. Написав їм письмо, вони отвєт не дали. Ну й нехай, я для них умер. Мене наймають розбивать сараї, стовпи. Так заробляю на жизнь.
За півдня Олександр може заробити до 50 грн. Працює на пару з 32-річним Василем Лободою, який живе в гуртожитку і також ходить на безкоштовні обіди. Олександр Зарудзей живе в материному будинку в приватному секторі. Нахиляється до вуха і пошепки запрошує в гості. Від нього різко тхне потом і брудом.















Коментарі