— Де та душогубка їздить?! Спеклася у курча-табака, голова від сонця репається — автобуса все немає. Як приїду з Полтави — два дні відхекуюся, — втирає спітніле чоло Надія Микитівна, років 50. Вона у просторій червоній сукні. 16 липня о 10.00 обперлася об вітрину магазину "Фокстрот" на вул. Шевченка, чекає рейсовий автобус на село Калашники. Там зупиняється весь приміський транспорт.
Поруч стоять троє пасажирів. Лавок та накриттів від сонця немає. Біля сусідніх вітрин також люди. Дехто обмахується рекламними газетами. На термометрі +32°С. Вулиця повністю заасфальтована, дерев немає, тому тут завжди на 2-3°С спекотніше.
— Перший раз звідси їду на Абазовку. Поки розібрався — тричі упрів. Дивлюся на платформи, де написано, які автобуси зупиняються. Там усьо рекламою заклеєно — то на море приглашають, то вікна-двері купити. В людей спитався, кажуть, зупинка — де третє вікно магазину "Фокстрот", — долучається до розмови 62-річний Микола Гордієнко у сірих лляних брюках.
— Тепер шукаю, куди голову сховати. Сонце в цю сторону лупить, асфальт нагрівся, стоїш, як на сковороді.
Вздовж вул. Шевченка — дев'ять платформ. Обладнана одна — навпроти магазину "Астера". Від автостанції їдуть у Новосанжарський, Машівський, Карлівський, Котелевський, Чутівський і Полтавський райони. На кожній платформі стоять по 10-20 осіб.
— Самі козирні місця — під стінами магазинів. Тіні немає, зато хоч обпертися можна, — розповідає Людмила Іванівна. — Сідаємо біля вітрин. Але з ювелірного крєпко ганяють, товар їм затуляємо. Походиш туди-сюди, як немічний знову мостишся на вікно. Після обіду асфальт напікається, люди задихаються. Приходить автобус — гарячий, як пиріжок. Туда людей нашурується. Люки повідкривають, а тоді кричать — одному шию повернуло, другому в голову надуло, а в третього соплі, закрийте все нємєдлєнно. Недавно їхала, у дівчини приступ почався — поблідніла, очі закотила. Подіставали, в кого що було — водичкою побризкали, платочками помахали та й далі поїхали. Після того вожу півлітрову пляшку води. Як не мені, то комусь пригодиться, — прикриває голову рекламною газетою. — Хай би городським розказували, як важко лавки зробити. Та ми, селюки, знаємо — треба два стоячки і три рейки. Людина присіла, не так мучилася б. У Полтаву їдемо, як край необхідно, а так стараємося не потикатися.
До магазину підходить сивий чоловік у білому картузі з пакетом солодкого перцю.
— Дами, розрішіть присісти, — каже. Переступає ноги двох літніх жінок, сідає на край підвіконня. Колінами впирається в урну.
До п'ятої платформи під'їжджає маршрутка на село Ковалівка Полтавського району. Старші жінки намагаються зайти першими.
— Треба з собою відра возити, бо затопимо город потом, — сміються у натовпі.
За магазином "Взуттєвий бум" на перекладині сидять троє літніх жінок. У тіні +28°С.
— На сонці не видержую, зразу тіряю сознаніє. Недавно на базарі перегрілася й відключилася. Добре, на лавку встигла сісти, а то прямо на асфальт грохнулася б. А люди зараз такі — переступлять і підуть, скажуть, баба напилася, — розповідає Катерина Кузьменко із села Гора під Полтавою. — Тепер сама не їжджу, от Катерина Степанівна мене сопровождає, — киває на подругу. — Без лікарств від серця чи давлєнія з дому не виходжу.
У Полтаві найбільше потерпають через спеку городяни, які їздять містом у кільцевих автобусах товариства "Полтава-Еко". Вони шведського виробництва, розраховані на помірний клімат. Кондиціонери не працюють. У транспорті температура може сягати 40 градусів. Часто зомлівають відвідувачі критих павільйонів на центральному ринку. На їх дахах немає теплоізоляції. Приміщення сильно нагрівається. На задуху жаліються відвідувачі підземного переходу "Злато місто" в центрі Полтави, там відсутня вентиляція.
3 
1
Коментарі