Я скрізь і усюди гублю окуляри. Раніше їх не носила. Тому губила сумки, парасольки, ключі. Забувала светри і книжки в автобусах. Одного разу навіть примудрилася залишити на зупинці щойно куплений кілограм яблук у пакеті.

Інколи моя забудькуватість починає межувати з кретинізмом. Тоді я виправдовуюся. Кажу, що гублю й забуваю все тому, що думаю не про матеріальне, а про високе. Але це так — відмазка. Насправді ж я просто неуважна.

Лише за останні кілька місяців я змінила треті окуляри. Одні загубила в супермаркеті. На виході в мене запищало щось у сумочці. Я почала там порпатися перед охоронцем. Виклала окуляри й пішла. Другі — улюблені червоні — випали з кишені моєї сумки в маршрутному таксі. Ще одні — у пластиковій чорній оправі — я поклала на капот машини товариша. Потім сіла в автівку, вона поїхала, й окуляри впали десь дорогою.

Стіл знахідок — пережиток минулого

І ось на фоні цієї тотальної "розгубленості" мені стало цікаво, куди зникають загублені всіма нами речі. Як виявилося, стіл знахідок — пережиток минулого. У радянські часи такий працював у міліції. Тепер немає. Зателефонувала до тролейбусного парку — й на душі відлягло.

— Та постійно гублять окуляри, ключі, посвідчення, — добродушно сказала тітонька на іншому кінці дроту. — Ми їх не викидаємо. Люди приходять та забирають.

Я зраділа, що не одна така.

×