"Радянський Союз привчив українців, що всі намиста – це червоні кульки, нанизані на ниточку"

7

Якщо намисто розривалося й розсипалося, це був поганий знак

Займаюся відновленням прикрас із 2014 року, коли почалася війна. Тоді українці почали самоідентифікуватися як нація, шукати відповіді на запитання: хто ми, яка насправді наша історія? Чоловік був волонтером, потім пішов служити за контрактом у 128-му бригаду. Хвилювалася за нього, а нанизування намистин на нитку відвертає від поганих думок, знімає напруження та тривогу.

Щодня 2–3 години після роботи приділяю виготовленню прикрас. Доки викладу все, що потрібно, доки понанизую, а потім це намисто скріпити треба, зробити зав'язки чи косички виплести.

 

Радянський Союз привчив українців, що всі намиста – це червоні кульки, нанизані на ниточку. Тепер на українському ринку засилля китайських пластикових намист, а я відтворюю стародавні, традиційні для певного регіону намиста.

Спочатку вивчаю, що було притаманне кожній конкретній області, чому виникла культура носіння саме таких прикрас. Наприклад, бурштин добували на Вінниччині, Рівненщині, тому більше його ніде не носили. Хоча нині бурштин розповсюджений, але у стародавніх намистах його використовували вузько. Тільки в західних регіонах України робили перламутр і прикраси з мушлі. До центральних областей вони майже не доїжджали.

Мене просять реставрувати старовинні силянки й інші прикраси для музеїв. Маю комплекти дорогоцінних намист, які собі ніколи не купила б, але сама ними займаюся, реставрую і віддаю назад. Придумую, як відновити колір. Важливо, щоб старовинне скло не потьмяніло, не тріснуло.

Коралями називали будь-яке намисто. А на Черкащині любили носити саме корал – камінь. Тут він був найцінніший. Іще використовували річкові перли. Вони в нас є, хоча дрібні. Бідніші люди, які не мали змоги придбати корал, носили смальту – скло, що його імітує. Також було популярне рогове намисто, яке виготовляли з рогів тварин. Їх робили схожими на корал. Є такі витвори народного мистецтва, яких на перший погляд не відрізниш, корал це чи то щось інше.

 

Кожна дівчина діставала корали сама, купувала на розсип намистини й самостійно збирала намисто. Це було сакральне дійство. Люди вірили, що намисто відводило зурочення. Мовляв, погана на око людина дивиться на намисто й не дивиться на вас. Намист у дівчат та жінок було багато, й без них не виходили на люди. Намисто, як правило, нанизували на одну нитку. Усі низки збирали, а потім по краях закручували й робили зав'язки. Намисто було дороге – його берегли.

Одна безперервна нитка намиста без вузликів і розривів символізувала долю. Нитку використовували натуральну. Якщо намисто розривалося й розсипалося, це був поганий знак. Дівчата постійно перенизували намисто на свіжу нитку, щоб не розірвалося.

Менші дівчата надівали кілька разків намиста, у старших кількість низок збільшувалася. Багато намиста носили молоді жінки й жінки середнього віку. Що старшою ставала жінка, то менше в неї залишалося разків. Малі дівчата і старі жінки надівали одну-дві-три низки. Блакитні намиста носили діти. Дорослішаючи, дівчина надівала менше блакитних разків. У молодої дівчини на виданні залишалася одна блакитна низка, всі інші були червоні, а також перли і скло різних кольорів. Жінки літнього віку обирали сині або чорні намиста. Молоді майже не надівали чорного, його називали гадючим намистом. Проте на Вінниччині серед жінок будь-якого віку було популярне чорне скляне намисто.

Дукачі – невід'ємна частина намиста, ідентифікація українок на весь світ.

 

Монети як прикраси були розповсюджені й у інших країнах, а дукачі – тільки українські. Дукач – це монета з бантом. Якщо ви надіваєте намисто й у ньому є дукач, ви точно українка.

Раніше давали золотарю (ювеліру. – Країна) дві монети. Одну використовували як підвіску, а іншу монету розкочували у срібну пластину й виготовляли з неї бант. Навколо монети робили пружинку, а сам бант оздоблювали склом. Золотарство в Україні було найбільш розповсюджене саме на Черкащині. У селі Вереміївка, нині затоп­леному Кременчуцьким водосховищем, був найбільший центр золотарства в Україні. Найрозповсюдженіші й найбільш впізнавані дукачі – вереміївські. І досі в Черкаському краї працюють три найвідоміші золотарі України – Василь Білоножко, Микола Литвиненко та Юрій Коваленко. Вони відтворюють стародавні ювелірні прикраси – сережки, дукачі. До речі, Юрій Коваленко має унікальну й найбільшу приватну колекцію старовинних прикрас в Україні. У ній зібрано дукачі й намиста. Василь Білоножко якраз родом із Вереміївки. Виштамповує банти на стародавньому обладнанні. Він – великий знавець, відтворює прикраси не тільки з Центру, а й зі Сходу України. Таких речей, як у нього, більше ніде не бачила.

Багато дукачів і хрестів із Курщини, Вороніжчини. Колись то були українські землі й жили на них українці. Україна не карбувала своїх грошей, у центральних і східних регіонах використовували російські рублі з їхніми орлами. Тоді носили дукачі з цим зображенням. Також карбування на монеті заміщали релігійним сюжетом: Трійця, Різдво, Покрова. Тепер у реставрованих прикрасах використовуємо не російських орлів, а переважно зображення на теми релігії.

 

У західних областях теж є золотарі, але вони відтворюють зґарди. Ці прикраси вузько популярні. Їх носили на Гуцульщині, Прикарпатті. У мене їх замовляють жінки й дівчата лише зі Львова й Івано­Франківська. Захід України відрізнявся від Центру тим, що його намиста – це суцільний метал. Метал нанизаний, металом перенизаний, метал підвішений, рідко трапляється низка скляного венеційського намиста. На голові – метал, на поясі – метал, на руках – метал. Я купила сережки на Заході України – на вигляд гарні, але носити їх неможливо, занадто важкі. Не знаю, як раніше в таких ходили. Жінки надівали багато хрестів – по 20–30, навіть 40. Щороку дівчині дарували хрестик хрещені та щороку вона чіпляла нового. Ось так, аж до смерті їх носили кілограмами.

Силянки раніше теж робили з бісеру. Але старовинний бісер дрібний, не такий, як тепер. Отвір у бісеринці теж настільки маленький, що жодна нитка туди не влазить. Тому їх насиляли на кінську волосину. Я роблю копії із сучасних матеріалів, але намагаюся, щоб вони були схожі.

Рада популяризувати стародавні прикраси. Жінки із задоволенням одягають вишиті сукні, але досі мало носять прикрас. Якось мене запросили із просвітницьким проєктом-виставкою в Київський політехнічний інститут. Возила туди п'ять притаманних різним регіонам видів намист – з Полтавщини, Дніпропетровщини, Гуцульщини, Київщини та Харківщини. На жаль, на жодній із присутніх жінок не було намиста, хоч усі були у вишитих сорочках.

 

Корал, венеційські намистини, розписані вручну, срібні дукачі – вартісні. Домовилася з жінкою, в якої є магазин у Києві, давати свої вироби їй на реалізацію. У столиці знаходяться клієнти. Також веду просвітницьку роботу, читаю лекції, якщо мене запрошують, маю виставкові роботи.

Є три свята в Україні, під час яких зростає попит, незважаючи на ціну. Це Покрова, Різдво й Великдень. Напередодні роблю намиста вранці до роботи, ввечері й у вихідні. Між цими святами займаюся творчістю під настрій. Це може бути одне намисто на тиждень.

Вартість намиста – від 2 тисяч гривень і вище. Стелі немає. Усе залежить від матеріалів. Я використовую срібні намистини-ґудзики, якими перенизую корали. Вони дорогі. У мене замовляли і на 12 низок, і на 15. Це пишне, багате намисто.

Жінка з Маріуполя перед самою війною замовляла подібне. Коштувало дорого. Вона потім розповідала, що це намисто було перше, що поклала у тривожну валізку. Вона виїхала з ним у Європу. Там веде активну діяльність. Часто його надіває. За цим намистом упізнають, що вона українка.

 

Мої намиста замовляє Ольга Сумська. Вона найбільша поціновувачка намиста серед творчої еліти України. Без дукачів чи зґардів майже не виходить у люди. Дає запит: "У мене ось така сукня. Хочу до неї намисто". Починаю добирати. Надсилаю їй ескізи, варіанти. Вона: "Ой, такого я не хочу". Кажу: "Навіщо вам ця латунь, візьміть срібло". Вона: "Ні, срібла в мене й так багато вже. Хочу саме латунь". Латунь називають циганським золотом. Старовинна латунь, звісно, темнішає. А от нова скидатиметься на золото.

Катерина Ющенко теж носить моє намисто. Купила його в мене на виставці в Києві.

Замовляє й часто надіває Софія Федина з партії "Європейська солідарність".

У цій справі подобається займатися просвітницькою діяльністю. Хочеться, щоб жінки прикрашали себе. Якось усе зійшло до одного ланцюжка, який колись у 16 років купили – й жінка носить його все життя. А насправді прикраса – від слова "прикрашати". І одних "гвіздочків" у вухах і ланцюжка на шиї не має бути достатньо. Звісно, на щодень носити намиста, може, й не зручно, натуральний камінь, скло – все-таки важкі. Але на державні, релігійні, особисті свята можна надівати. Навіть непристойно до вишитої сорочки не надіти прикраси. Вони є традиційною і невід'ємною частиною.

Після 24 лютого 2022-го думала: намисто й те, що я роблю, нікому не буде потрібне. Коли після повномасштабного вторгнення прийшла з першим намистом на пошту, всі працівники дивилися на мене квадратними очима: "Це що комусь іще треба?" Відповідала: "Сама не вірю". Думала на роки поставити на цьому хрест. Але в березні 2022 року почала відправляти замовлення. Купують, незважаючи на війну. Попит однаковий – що до війни, що тепер. Хіба більше стали купувати жінки з-за кордону.

 

×