Ветеран УПА Степан Семенюк , 92 роки, підіймається сходами на 4 поверх у будівлі Київського братства ОУН-УПА. Чоловік йде повільно,  тримається за перила. Заходить до кімнатки близько 30 квадратних метрів. З меблів - ліжко та письмовий стіл. Тут він мешкає, коли приїздить до України. Адже ще з 1955 року він  мешкає у Польщі. Приїхав в Україну на святкування 70-ліття створення УПА.

Степан Васильович – один з останніх учасників Норильського повстання 1953-го, ветеран УПА,  політичний референт крайового проводу Організації українських націоналістів та голова політичного відділу воєнної округи УПА. Стояв біля витоків створення УПА на Волині.

- Сам я не голосуватиму, адже мешкаю за кордоном, я є так званим закордонним українцем, - говорить він і показує голубу книжечку із написом "Посвідчення закордонного українця". - В мене так життя склалося, що на українській землі жив усього 24 роки. Все інше минуло на чужині: у тюрмах, у таборах, радянських, пізніше польських. З російської тюрми мене перевели до польської у 1955 році. Пізніше я вийшов на волю, так там залишився, маючи польське підданство. Та на Україні буваю часто. Уважно слідкую за всіма подіями.

Якою зараз бачите політичну ситуацію в Україні?

- Росія йде дорогою до відновлення свого пострадянського, постімперського простору. Хоча без нас Росія також буде найбільшю державою у світі, але вона не погоджується на це. А Україна чинить опір, чи не найсильніший з усіх держав СНД. У деяких районах Росії, люди не вважають себе мешканцями цієї держави, вони відчувають себе поза імперією. Коли Медведєв був у Сибіру, деякі губернатори говорили: "У вас у Росії то одне, а у нас у Сибіру інше". Тоді ще Медведєв здивувався: "Хіба Сибір це не Росія?". Є тенденції спротиву і відокремлення. Утім там немає ніякої сильної політичної сили, альтернативи Путіну, яка могла б об'єднати цих людей. У свою чергу Путін не визнає України. І він має великий вплив на українських політиків. Дай Боже, щоб я був не правий, але вибори в Украні нічого не змінять. У нас немає "мужестана", немає політичної постаті, яка б могла згуртувати людей і піти проти Росії.

Об'єднана опозиція "Батьківщина", "УДАР", "Свобода" на це не здатні?

- Вплив "Батьківщини" по всій Україні не такий сильний, аби змінити ситуацію. "Свобода" ж не користується популярністю у областях. На Заході – так. А в Києві "Свобода" що має? В Донбасі що має? Вона могла б вирости, але до того ще далеко. Голова "Свободи" Тягнибок кандидував на мера Києва. І що він мав – 1 процент? Політична діяльність вимагає щоденної тяжкої праці. Я колись мав сподівання на Валентина Наливайченка, розмовляв з ним, він політик високого рівня. Але ж також відійшов кудись: спочатку пішов з Ющенком, а тепер узагалі з "УДАРом". Ющенко сьогодні старається вернутися, але це вже не можливо. Сьогодні у нас немає постаті, біля якої люди могли б згуртуватися. Я надіюся, що з інших партій потраплять до парламенту якісь депутати, які матимуть свій вагомий голос.

У чому власне проблема українців? Чому ми ніяк не можемо побудувати такої держави, про яку мріємо?

- Щоб плисти проти течії потрібно мати фізичну силу та політичну відвагу. Не кожного цим обдаровано, не всі люди народжуються героями. Справжній політик повинен мати насамперед розвинутий інтелект. А нашу інтелектуальну еліту знищували у всі часи, почали ще татари. Один історик-чужинець казав, що татаромонголи утворили в Україні чорну діру на довгі століття. Вони знищили еліту. І відтоді родилося багато козаків, гетьманів, бійців, та дуже мало інтелектуалів, дипломатів. Відтоді так і повелося, як тільки хтось підводився — одразу ж його нищили. Так було за царя, так було за Польщі. Скільки ми мали отаманів, але спробував об'єднати Україну лише Мазепа та Хмельницький. Довга неволя виполоскує з людей державне думання. Якісь повстання є, революції, але без розуму все це робиться, без належного керівництва і згуртування. Масштаби не ті. От як повстання у Холодному Яру в 1930-их роках, це був відчай, це була боротьба за хутора, а не за державу. Досі ми не створили належної політичної сили, не було кому тоді і тепер.

Візьмімо Ющенка і Тимошенко. Її засудили за те, за що не судили б у жодній країні Європи. Як би там не говорили, але Ющенкові допомогла прийти до влади саме Тимошенко. Якби він мав трохи розуму, виступив би в обороні. Але він цього не робить, бо не вміє думати по-державному. Давати звання героя України Бандері - було не на часі. Не цього тоді потребувала Україна. Ми маємо стільки героїв, що у всій Європі так багато немає. А завдання президента — будувати державу, у тій ситуації, яка є, із тими людьми, які є. Він же оточив себе такими мізерними людьми.

Крім того українських лідерів завжди тримали на мушці. На Кравчука було чотири замахи, але його не вбили, тільки полякали. Марчуку підстроїли таку автокатастрофу, що його ледь зшили. Був трибун Чорновіл. І що сталося з ним? Кожен, хто йде у політику в України має мати мужність. Серед теперішніх політиків таких не знайдеш.

Сьогодні політики часто обговорюють тему УПА. Як на це реагуєте, бувши її членом і очевидцем тих подій?

- У політиці немає сентиментів, існують лише чиїсь інтереси. Де здобували своє знання політичне і практичне аси армії німецького вермахту? В Росії, та про це не говорять. У 1921 році Російська Федерація підписала договір за яким Росія надала Німеччині матеріальну допомогу українським хлібом і уможливила відродження німецького мілітаризму. За версальським договором Німеччина не мала права мати армію. У них було таке певне військо, а швидше міліція. Тому на російській землі, у російських школах, під російським небом, німецькі аси здобували свої навички. Найвищі чини вчилися тут. Організація українских націоналістів була усього лише громадською організацією. У Російській державі вільно співпрацювати з іншими країнами, а недержавними організаціями ні? У 1938 році ми вирішили, що йдемо будь з ким до тих пір, поки наші інтереси не перехрещуються. Так в політиці є. Кожна політична організація, кожна держава має свої звязки, свою розвідку, користується усіма можливостями.

Коли почалася війна, я був ще молодим хлопцем, до нас приїжджав провідник Мостович (Микола Мостович - провідник ОУН, призначений Євгеном Коновальцем у 1935 році - ред.). Він сказав: "Памятайте, що німці прийшли на Україну не будувати українську державу, чи визволяти українців, вони прийшли реалізувати свої політичні цілі". У нас це в голові засіло з молодих років. Були такі серед українців, які вірили у допомогу німців, зокрема на Галичині. Вона колись належала до Австрії, і німці з цим рахувалися, режим був легший. Але це немає нічого до доктирини Організції українських націоналістів. У нас був декалог українського націоналіста. Він починався словами: "Здобудеш українську державу чи загинеш за неї", а закінчувався "Змагатимешся до посилення сили, слави, багатства і простору Української Держави". І це було святим. Ситуація змінювалася. У акті проголошення Української держави 30 червня 1941 року є такі слова: "Ми будемо співпрацювати з усіма державами, які визнають право українського народу на створення власної держави". І з Німеччиною також, але лише по дорозі до створення укранської держави. Якби сучасніші політики думали так, Україні мала б більше шансів на розбудову.

Сьогодні політики маніпулюють цією темою?

- Так, маніпулюють. Бо в Україні немає такої сильної політичної організації, яка відважно ставила б такі питання. По-друге, ми як українці сьогодні втратили політичну відвагу. Немає дослідників, які почали б це робити. В'ятрович та інші скупчилися на публікації документів радянських часів репресивного мотиву. І це треба робити, бо люди не знали. Але ґрунтовні дослідження не проводяться. Нещодавно я випадково потрапив на зустріч вчителів зі Сверстюком. Він згадав слова Довженка про те, що Україна є одинокою країною у світі, де довгий час не вивчали її власну історію. Вчили що завгодно: історію Росії, Польщі, Німеччини, навіть Туреччини у Криму, історії усіх окупантів, але тільки не власну. Маємо наслідки. Та й замість того, щоб будувати країну вони чубляться і сперечаються. А реальні проблеми залишаються.

×