Наприкінці 2016 року, в розпал війни, міністр оборони Полторак раптом візьми й скажи: "І хто б міг подумати, що Росія на нас нападе!" Якби міністр знав хоч щось про 1917-1921 роки в Україні, він би такого не сказав. Ми ще в той час звідали, що таке російська гібридна війна. Більшовики ж також казали: "Наших там нет. Это они сами между собой воюют", — стверджує письменник і літературознавець Володимир Панченко.
Україна зараз переживає культурну революцію. Тут є своя закономірність, про яку ще у XVIII столітті казав Шіллер: держава живе за своїми законами, а культура за своїми. Якщо держава переживає стреси й економічний занепад, то це зовсім не означає, що те саме відчуває й культура. Дуже часто буває якраз навпаки - в часи лихоліть культура може переживати піднесення.
Мене колись вразив такий факт: у 1919 році, тут, у тодішньому Єлисаветграді, перетиналося багато армій, в місті одночасно майоріли різні прапори. І серед усього цього божевілля тут влітку 1919 року вирувало музичне життя: було багато концертів, люди хотіли слухати музику.
В часи катаклізмів людині природньо хочеться перемкнутися на щось вічне, прекрасне. Душа хоче знайти для себе притулок.
А в нашому випадку є ще один сильний чинник – те, що ми відриваємося від Росії. Цей відрив від Москви для нас благодатний в усіх сенсах, в тому числі й культурному. Раніше у нас тут промишляли російські зірки і заробляли грубі гроші. Наші ж митці почувалися "неформатом". Така ситуація не могла бути вічною. Тепер стався прорив.
Література наша ще й раніше була розвернута на захід. А медіа, музика, загалом культурна свідомість були під впливом Росії. Зараз переживаємо ренесанс.
Росія дуже добре вміє використовувати культуру для політичної пропаганди. Не так давно на передову відправила агітатора письменника Захара Прилєпіна.
Прилєпін виконує там самопіарну і водночас пропагандистську роль. Росії важливо показати, що війну підтримують діячі культури. Наш земляк, актор Анатолій Пашинін, недавно став добровольцем ЗСУ, і на його появу там Захар Прилєпін зреагував словами: "Я бы ему не советовал сойтись со мной в бою".
Пашинін – приклад того, як дає про себе знати рідна "пуповина". Він же звідси, з України, зі Світловодська. Є ще кілька прикладів, коли культурні діячі - вихідці з України, які начебто закріпилися у Росії, повертаються додому. Наприклад, Володимир Назаров, музикант, який залишив Москву і працює тепер у Києві. Є й протилежні приклади – Кобзон же теж звідси родом.
Ви не раз порівнюєте ситуацію нинішню з ситуацією сторічної давності: як тоді, так і зараз Росія підігрівала в Україні гібридну війну. Чому ми не робимо висновків з цього і наступаємо на одні й ті ж граблі?
Історію варто знати всім, зокрема й державним службовцям. Не так давно, під час зустрічі групи "1 грудня" з президентом України, я запропонував, щоб державні службовці проходили атестацію на знання української історії. Можна було б скласти запитальник на 50 чи 100 запитань, і хай би вони просто подумали над ними. Якщо політики знатимуть історію, то робитимуть менше помилок.
Наприкінці 2016-го, в розпал війни, міністр оборони Полторак раптом візьми й скажи: "І хто б міг подумати, що Росія на нас нападе!" Якби міністр знав хоч щось про 1917-1921 роки в Україні, він би такого не сказав. Військовій людині взагалі так не можна казати. Адже в армії є служби, які мали б займатися розвідкою і знати, звідки чекати потенційної загрози. А про те, що Росія є небезпекою для України, багато писалося задовго до 2013 року. Юрій Щербак, скажімо, ще в 2010 році передбачав, що за Януковичем прийде небезпека з Росії.
Росія повторює свої сценарії. Вони дуже прості, зрештою, може, навіть і вічні. Сценарій складається з трьох елементів. Перший: розхитування ситуації в країні, яку ти хочеш підкорити. Другий - створення маріонеткового уряду й визнання його. І третій - надання військової допомоги тому маріонетковому урядові, що його ти сам же й створив
Той же досвід 1917 року показує, що Росія повторює свої сценарії. Вони дуже прості, зрештою, може, навіть і вічні. Сценарій складається з трьох елементів. Перший: розхитування ситуації в країні, яку ти хочеш підкорити. Другий - створення маріонеткового уряду й визнання його. І третій - надання військової допомоги тому маріонетковому урядові, що його ти сам же й створив. Саме так у грудні 1917 року Росія створювала радянський уряд в Харкові. Більшовиків тоді на пальцях можна було перерахувати. Євгенія Бош у спогадах писала: "У 1917 році нас було кілька сотень більшовиків: в основному київських кравців". А що таке київські кравці в 1917 році? Це євреї-ремісники, які назвали себе більшовиками. Тобто, їх була жменька. І вони оголосили самі себе радянським урядом. Більшовики з Росії терміново їх визнали і послали їм військову допомогу.
Ми ще в той час звідали, що таке російська гібридна війна. Більшовики ж також казали: "Наших там нет. Это они сами между собой воюют".
Цікаво що більшовики намагалися якось експлуатувати енергію українського руху, імітували, що вони теж за Україну. Прапор УРСР був червоно-синім. Червоний - колір соціалістичної революції, а синій - то, можливо, половина синьо-жовтого прапора? Такий собі гібридний прапор.
Зараз ситуація інша, та й держава наша змінилася.
Нам дуже бракує історичного державницького досвіду. Звичайно, ми можемо гордо казати, що за нами Київська Русь, яка була, по суті, імперією. Але тисяча років - це так багато… Тривалі часи бездержавності далися взнаки: в нас досі немає якісної еліти. Це наша проблема: що в ХVI, що в XX столітті, що нині…
Є ще одна тяжка проблема - відсутність національної консолідації. Це просто якесь історичне прокляття: відсутність єдності в критичні моменти. Ми вміємо самі себе блискуче знищувати!
В Україні багато перевертнів. Юрій Шевельов у 1954 році писав про трьох головних ворогів України - одного зовнішнього і двох внутрішніх. Перший - Москва, другий – кочубеївщина (п'ята колона), третій - провінціалізм.
Нам зараз потрібна сильна рука, щоб відновити державність?
Нам потрібна сильна рука не в сенсі диктатури, а в сенсі упорядкованості політичної системи. Потрібна сильна демократія. Чинна конституція була прийнята в 2004 році в екстремальних обставинах, коли Кучма ще не пішов, а Ющенко ще не прийшов. Вона за суттю своєю провокує конфлікт в системі управління. Повноваження президента й прем'єра виписані так, що вони рано чи пізно почнуть конфліктувати між собою.
Нам же потрібна сильна демократія, сперта на чітке законодавство.
Чи можуть стати впливовою елітою ті люди, які нюхали порох на передовій?
Можуть, але не масово. Жертовність і військова відвага зовсім не є гарантією блискучої політичної кар'єри.
Але ж політикам часто бракує позиції поза власними інтересами.
Величезну помилку зробив президент Порошенко, коли в 2014 році не змінив змішану систему виборів до Верховної Ради на відкриту з пропорційними списками, хоча й обіцяв це зробити. Тому серед 225 депутатів-можоритарників є чимало "онищенків". Таким чином ще з 2014 року законсервувалася олігархічна система в Україні, за якої на перший план для багатьох політиків виходить інтерес власної кишені. Треба вносити зміни в систему державного управління. Хочеш змінити політичну ситуацію - змінюй для початку законодавство. А тоді, гляди, поступово зміниться й політична культура. Вона у нас дуже невисока.
Виборець голосує за партійним списком за обнадійливі політичні сили, а на мажоритарному окрузі - за олігарха, бо "той щось мені дасть: дитячий майданчик зробив, щось нам на свята приплачує трошки". Це ж роздвоєна свідомість!
Зрештою, дуалізм панує не тільки в конституції, а й у головах людей. Виборець голосує за партійним списком за обнадійливі політичні сили, а на мажоритарному окрузі - за олігарха, бо "той щось мені дасть: дитячий майданчик зробив, щось нам на свята приплачує трошки". Це ж роздвоєна свідомість!
Під Іловайськом українці довірились росіянам, а ті їх розстріляли впритул. Зараз почалося чергове перемир'я. Чи є надія на нього?
Проблема ширшого маштабу - самі Мінські домовленості. Вони є пасткою для нас. Це, між іншим, нагадує історію з Брестським миром в січні 1918 року. Тоді так само всі поглядали на годинники: на Київ іде більшовицьке військо, під Крутами його намагаються зупинити гімназисти й студенти, - встигнемо підписати угоди чи ні? Так само було і в Мінську. Порошенко весь час відлучався до телефоніа: "Тримаємо ще Дебальцеве, чи ні?" Було критично важливо не здати Дебальцеве, бо за Мінськими угодами воно наше.
Ситуація була відчайдушна, тому й Мінськ-2 вийшов такий, що виконати його - і Україні кінець. Щоправда, Мінські домовленості зупинили повномаштабну війну, дали нам передишку, визначили лінію зіткнення, втягнули Росію в Нормандський переговорний процес.
Тепер наш порятунок у тому, щоб Росія максимально була ослаблена. І це вже відбувається. Санкції працюють. Я дуже розраховую, що після Нового року почне діяти один із пунктів Закону про санкції для Росії, Ірану й Північної Кореї, який США прийняли відносно недавно. Там є такий пункт: через півроку всі американські служби повинні оприлюднити дані про фінансові рахунки Путіна і його оточення. А це буде на початку наступного року саме перед президентськими виборами в Росії. У такий спосіб може підірвати авторитет Путіна, а значить може ослабити Росію. А ще краще, щоб якби вона, як і належить імперіям, фрагментувалася на частини.
Це неминучий процес?
Це неминуче станеться. Питання лише - коли саме? В світі є велике побоювання, що коли Росія розпадатиметься, то це може мати катастрофічні наслідки. А як же: ядерна держава, з якої хлинуть величезні потоки переселенців! Такі самі побоювання були і перед розпадом Союзу у 1991-му. Пригадую, як у Верховній Раді тоді виступав президент США Буш-старший. Він теж боявся катастрофи і переконував українців не від'єднуватися від Союзу. І що? Я думаю, що Російська Федерація може розпастися й без катаклізмів, як свого часу СРСР. І це станеться плавно, без потрясінь. Важливо, щоб на той момент Росія вже максимально ослабла. Щоправда, після розпаду Росії з'явиться інший гегемон - Китай.
Він може стати для України такою ж загрозою, як Росія?
Хтозна. Якщо він займе половину російських територій, у китайців можуть змінитися настрої. Вони можуть також запрагнути світового панування. Божевілля приходить до політиків непомітно для них самих.
5 
8759
Коментарі
1