Незалежність - це базова умова

Незалежність - це базова умова, без якої не уявити життя української нації. Від якої далі можна все будувати. Про це Gazeta.ua сказав директор Національного антарктичного наукового центру, ветеран російсько-української війни Євген Дикий.

 

"Відчув, що Україна - незалежна, 1 грудня 1991 року. У день референдуму. Тоді був членом дільничної комісії. Ходили зі скринькою квартирами до тих виборців, які фізично не могли прийти на дільницю. Прийшли на Подолі у дуже бідну, обшарпану квартиру, де мешкали 90-річні дідусь і бабуся. Коли вони голосували - плакали і казали: "Ось тепер можемо померти, дожили проголосувати за самостійність". Мабуть, вони ще пам'ятали ту першу спробу на початку ХХ століття. Пережили роки після того - Сталіна, Брежнєва, але тихо в душі вони весь час мріяли: дожити до самостійності.

У той момент відчув: усе, незалежність вже є і ми ніколи її не віддамо.

Я дуже багато мандрував світом, був на шести континентах із семи. Практично об'їхав усю Європу.

І Україна - єдина країна, де відчуваю: все, що тут є, і хороше, і погане, але воно моє. Це мої предки століттями жили на цій землі, воювали тут, коли на праведному боці, а коли - ні.

Коли приїздиш в якусь країну на Заході, навіть дуже добре облаштовану, користуєшся всіма благами. Але розумієш: це незаслужено. Що це якісь інші люди століттями клали життя за те, щоб там зараз було ось так. А ти приїхав і просто на халяву цим користуєшся.

А в Україні я відповідаю за те, що в ній.

Про що думав, коли йшов на схід захищати свою країну? Про Київ. Я корінний киянин. Для мене кожен куточок міста - дитинство, юність, купа спогадів. Думав про те, що маю зупинити ворога, щоб він не прийшов сюди. На милі мені пагорби, Андріївський узвіз, яким щоранку бігав до школи. Зараз це відчуття ще сильніше.

Коли йду з роботи додому, проходжу повз дві школи, у яких навчався. На 25-й школі бачу на стіні меморіальну табличку "Позивний "Шип". На 5 класів старший за мене, загинув у Донецькому аеропорту. А потім спускаюся до 19-ї школи, а там усередині, у вестибюлі, табличка випускника цієї школи, років на 15 молодшого за мене, - Небесна сотня.

Ось це для мене моя країна. Це земля, за яку поклали життя.

Коли відчуваєш себе частиною історичної тяглості - це те, чого бракує в інших країнах. В Україні ми є частиною історії, і все, що кожного дня робимо, впливає на те, що тут буде завтра.

Люблю українську природу. Буквально кілька днів тому відкрив для себе Дністровські плавні. Це один із найкрутіших природних куточків, що я бачив. І таких куточків в Україні - сотні.

Виїжджати з України точно не збираюся. Особливо після Революції гідності я звідси ні ногою. 2014 року ми так вклалися в ремонт цієї країни, що кидати її тепер напризволяще і віддавати комусь - ганебно", - каже Євген Дикий.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Незалежність – це відповідальність за власний вибір

×