У нас розчарування – це норма. 2015 року виборці були розчаровані. І 2014-го. І явка знижувалася. Це давня тривала тенденція.
Головна причина різкого зниження зараз – епідемія коронавірусу. Це підтверджують соціологи, які заміряли настрої 25 жовтня. Хтось боявся іти на дільниці, хтось страхувався, хтось захворів. Ще одна причина – розгубленість частини людей. За кого голосувати - не знають. Це загальне розчарування, депресія.
На місцевих виборах у нас традиційно явка нижча, ніж на парламентських. Найвища - на президентських.
До місцевих виборів більшість виборців ставляться скептично. Вважають, що це не головний рівень влади. Схожа ситуація в багатьох європейських країнах, у США навіть нижча активність виборців на місцевих виборах.

Ні. Люди самі вирішують, голосувати чи ні. Хто не прийшов – умовно, віддали свій голос активнішим виборцям. Так відмовилися впливати на владу. Це вільний вибір.

В обласних центрах не переміг жоден кандидат від парламентських партій. Не тільки від "Слуги народу". Виняток – чинний мер Сум, який представляє "Батьківщину". У решті міст лідирують місцеві мери та їхні партії. Саме вони є головним переможцем місцевих виборів.
2015 року серед переможців також були представники місцевих еліт. Зараз ефект сильніший – вони лідери. На перебіг виборчої кампанії, і на результати вплинула реформа децентралізації. Низька явка також зіграла на користь місцевих мерів і партій – у них більш консолідований і мотивований електорат, підтримав своїх. З іншого боку це додало ідеологічним партіям – ОПЗЖ, "Європейській солідарності". У них теж виявився мотивованіший виборець. Мотивація зіграла велику роль.
Причини зниження підтримки партії "Слуга народу" пов'язані з розчаруванням. Це емоційні гойдалки. Були завищені очікування від влади Зеленського, як раніше були завищені очікування від попередніх президентів. Вслід за завищеними очікуваннями настають великі розчарування. На зниження результату президентської партії вплинули також економічна криза і епідемія. Ще одна причина - значна частина людей, які голосували за Володимира Зеленського і його партію 2019 року, не прийшли на вибори. Особливо молодь.

Помилки в кампанії були. Завдання партійного керівництва – проаналізувати, в чому проблема. Щодо початку виборчої кампанії – не все так просто. Хто почав рекламуватися зарано – програв. Зокрема, Андрій Пальчевський зі своєю партією. Передчасний старт кампанії – традиційна помилка. Якщо кампанія ефективна і потужна, двох місяців вистачить. У "Слузі народу" були протиріччя на місцях, не мали єдності. Їм не вдалося проаналізувати свій електорат, настрої та мобілізувати його йти на вибори. Торік за них голосували, бо привабив позитивний подразник – нестандартний, антиелітний феномен Зеленського. Цей чинник визначально вплинув на вибори президента і парламенту. Зараз він не працює, тому що Зеленський уже президент і його оцінюють не з точки зору очікувань, а за результатами дій влади. Хоча прихильники у президента залишилися. "Слуга народу" зробила ставку на рекламну кампанію та опитування президента. Ні те, ні друге виборця не зачепило.

 

Мінімальний. Не очікую ні розпаду фракції, ні виходу депутатів з неї, ні переформатування парламентської коаліції. Безумовно, серед депутатів "Слуги народу" є розчарування, роздратування. Хтось звинувачує Офіс президента, хтось – колег по фракції, які керували виборчою кампанією в окремих регіонах. Є незадоволення, особливо серед мажоритарників. Але, щоб поміняти формат коаліції, потрібно розуміти, з ким її створювати. Такі плани мала група "За майбутнє". Сподівалася, що буде переможцями на виборах. Та частина депутатів "Слуги народу" проти такої коаліції. Ще більше проти союзу з ОПЗЖ. Уже не кажу про неможливість союзу з партією Порошенка. Набагато простіше зберегти те, що є.
Розумні мажоритарники усвідомлюють, що в разі їх виходу з фракції виникне загроза розпуску Ради, а на нових виборах вони навряд знов стануть депутатами. Тому все залишиться, як є. Керівництву "Слуги" потрібна персоніфікована робота з незадоволеними депутатами і всередині фракції. Відновити командний дух. Я радив би створити і канал спілкування депутатів із президентом.

Зеленський – палкий прихильник прямої демократії. Йому подобається швейцарська система регулярних опитувань. Він про це перед президентськими виборами казав. Обіцяв реалізувати це і в Україні. От спробував. Він – людина нетерпляча. Підходять вибори. І виникла ідея поєднати голосування й експеримент з опитуванням. Ця ідея обговорювалася ще у вересні. Намагалися законодавчо закріпити її. Але не вдалося. Ідею відклали. Потім вирішили провести неофіційне голосування. І за 2 тижні до виборів в Офісі президента вирішили все ж таки провести таке опитування. Це був експеримент. Однак голосування біля дільниць не дало ефекту. Виникає проблема з довірою до результатів цього опитування. Ефект буде мінімальний. Такий експеримент не варто повторювати. За його підсумками зрозуміло, краще проводити такі опитування за офіційною легітимною процедурою: або як всеукраїнський референдум, або як опитування, але за законом.
Друга причина цього опитування - у когось із політтехнологів виникла ідея вплинути таким чином на вибори. Використати президента як головну ударну силу. Як ініціатор опитування він мав би стимулювати виборців прийти на вибори. Але за результатами голосування бачимо, що ця ідея не спрацювала.

 

Статус мерів великих міст посилився. Політична й економічна вага місцевого самоврядування зросла насамперед в ОТГ і мегаполісах. Там збільшилися бюджети й повноваження. А статус обласних і районних рад зменшився чи є невизначеним. Приклад: кілька народних депутатів виграли вибори у громадах і підуть туди – відмовляються від депутатського мандату. Ніби парадокс. Депутат парламенту іде керувати громадою. Але це вигідніше. Вплив більший. Одна справа – бути рядовим депутатом, який ні на що не впливає, якщо він не лідер фракції і не лобіст. А в ОТГ розпоряджається земельними і бюджетними ресурсами. Вага ОТГ, міст і статус мерів міст зросли.

Немає простої відповіді на це питання. Була спроба створити партію мерів "Пропозиція". Кілька міських голів об'єдналися, увійшли до складу партії. Виступили непогано. Але тільки там, де вони мери. У інших регіонах був скромніший результат. І більшість мерів до цієї партії не приєдналися – йшли своїми силами. Така ситуація була і 2015 року - більшість мерів балотувалися від позапарламентських партій. Зараз це посилилося. Мери великих міст не хочуть іти в "колгоспи". Навіщо? Він сам собі господар – і в місті, і в своїй партії. Мери перетворилися на місцевих олігархів. Харкову не потрібні Ахметови, Коломойські, Пінчуки – там головний Кернес. Така ж ситуація і в багатьох інших містах.
Швидше за все партії мерів не будуть впливовими гравцями на парламентських виборах. Наприклад, торік Кернес і Труханов були у складі "Опозиційного блоку". І це не вплинуло на голосування – партія не пройшла до Верховної Ради.
На парламентських виборах перевага у традиційних партій, тому що люди голосують за політсилу з популярним лідером. 2019-го перемогли партії на чолі із Зеленським, Порошенком, Бойком, Вакарчуком, Тимошенко. Поки що у "Пропозиції" немає такого популярного лідера, як і в більшості інших партій "місцевого походження". Вони мають шукати або формувати рейтингового лідера. У "Пропозиції" потенційно на цю роль претендує Борис Філатов. У "За майбутнє" Ігор Палиця поки що не достатньо популярний. Тому його намагаються розкручувати.

Ситуація неоднозначна. Перед виборами виникла напруга між центром і регіональною владою. Центральна влада в інтересах епідеміологічної безпеки наполягала на карантині. А місцеві лідери захищали свободу від нього. Вони отримали більше симпатій від городян. Їм було вигідно воювати з центром. Але це до виборів.
Наступні 2 місяці буде сплеск епідемії. І треба буде не воювати, а спільно протидіяти хворобі. Місто саме не може протистояти епідемії. Без допомоги центральної влади це неможливо. Більшість мерів готові до співпраці. Цьому може сприяти створення союзів між "Слугою народу" і партіями місцевих еліт. Обом сторонам це вигідно. При цьому не обов'язково створювати офіційну коаліцію.
Зараз говорять, що федералізація вже розпочалася. Але це не так. Децентралізація відбулася частково. Вона посилила політичну й економічну вагу місцевого самоврядування, особливо мерів великих міст. Проте адміністративна реформа не завершена. Якщо конституційний законопроєкт не буде проголосований, що тоді? Бюджетна децентралізація залишиться, реформа ОТГ відбулася, а от статус районів, обласних рад має бути з'ясований.
При федерації регіон має певний суверенітет, свою конституцію, парламент. У нас регіональна влада таких повноважень не має. При децентралізації ключовий інститут – громада. Обласні ради мають лише координаційні повноваження. Тому є ризик не федералізації, а стихійної і надмірної децентралізації, навіть напіванархічної. Зараз деякі ОТГ своєму апарату можуть встановлювати вищі зарплати, ніж у Києві. Поки що виборці не достатньо контролюють цю ситуацію і є зловживання. Потенційно є ризики сепаратизму в окремих регіонах. Тому треба шукати баланс повноважень між центральною владою і місцевим самоврядуванням.

Я критично ставлюся до використання системи відкритих списків на місцевому рівні. Більшість кандидатів у партійних списках абсолютно невідомі. І виборець губиться – кого вибирати? До того ж, така система руйнує персональну відповідальність депутата за територію. У Києві райони великі. Як людині розібратися, до кого звертатися?
Подивимося, чи піднявся у нас якийсь кандидат у партійному списку завдяки новій виборчій системі. Ця система має більше проблем, ніж переваг. На якісну зміну еліт не впливає. Натомість затягує підрахунок голосів, створює конфлікти.

Для ОПЗЖ і "Європейської солідарності" ці вибори відносно вдалі. В окремих регіонах ці партії будуть на перших місцях. Але вони не досягнуть своєї головної мети - взяти реванш і продемонструвати абсолютну перемогу, хоча б у базових регіонах.
На цих виборах у цілої низки партій можна констатувати саме відносний успіх. Наприклад, "Батьківщина" взяла своє, зберегла позиції, які отримала в 2015 році. По Києву непогано виступили. Кандидат у мери Олексій Кучеренко пройшов у п'ятірку. "Батьківщина" зберігає позиції по центральній Україні, залишається впливовим гравцем на місцевому рівні.
Для "Голосу" головний позитивний результат полягає у тому, що партія може досягати успіху і без Вакарчука. Місцеві вибори – це завжди непросто. Треба знайти правильних кандидатів. "Голосу" вдалося провести фракцію у Київраду, у західних і деяких центральних регіонах України. У Черкасах їхній кандидат у мери Віктор Євпак вийшов у другий тур. Вибори довели, що "Голос" подолав кризу і має шанси на відновлення.
Навіть "Слуга народу" при суттєвому зниженні рейтингу отримав пристойний результат і за підсумками виборів є одним з головних лідерів. Хоча для них це холодний душ, порівняно з минулорічними виборами.
В цілому отримаємо строкаті за партійним складом місцеві ради. Виняток - у Вінниці буде монобільшість партії Гройсмана, а також в Чернігові – у партії місцевого мера. Не буде так, щоб якась парламентська партія контролюватиме окремі регіони.

"Слуга народу" має провести роботу над помилками. Треба активізувати кадрову роботу. Створити стабільну партійну інфраструктуру на місцях. Зняти внутрішні протиріччя, які виникли під час виборчої кампанії. Потрібно заздалегідь підбирати кадри. Кадрове питання у них виходить на перший план. Але головне – вони мають відновити вплив на своїх виборців.
ОПЗЖ і "ЄС" раджу не мати надмірної ейфорії. І хай думають про країну. Бо взаємна боротьба і розтягування держави в різні боки їм електорально вигідні, але це руйнує країну зсередини. Їм потрібно більше поміркованості і конструктивності.
"Голосу" треба завершити реконструкцію і поступово переходити від лідерської партії до ідеологічної. Дистанціюватися від "Євросолідарності". Зараз для низки партій є проблема – партія Порошенка монополізувала правий центр в ідеологічному спектрі. І відтягнула частину виборців у "Голоса", "Свободи", низки інших сил.
"Батьківщині" потрібно опанувати більш чітку електоральну нішу і не грати в чужі ідеологічні ігри (зокрема на тему про "зовнішнє керування"). Фішка цієї партії – соціальна проблематика. Партія Юлії Тимошенко була головним критиком влади по тарифних проблемах. І тоді рейтинги зростали. Думаю, що і зараз варто акцентувати увагу на соціальних питаннях. Це може повернути частину виборців, які минулого року відійшли до Зеленського.

Одна з причин – фальстарт. Зарано стартували. І занадто рекламна була кампанія. Тільки однією рекламою (та ще й абстрактною) виборця вже не взяти. Потрібно зачепити емоції або інтереси. По-друге, "За майбутнє" поки що не вдалося знайти свою електоральну нішу. Хто їхній виборець? Чим він відрізняється від прихильників інших політичних сил? Партії треба знайти відповідь на ці запитання.
Також вони не достатньо використали ресурс, який мали. Це вплив представників місцевих еліт, які до них приєдналися. Потрібно було демонструвати себе виборцям як партію місцевих інтересів. У них достатньо потужні депутати-мажоритарники у різних регіонах. Ставку треба було робити на них, на те, що вони можуть бути захисниками місцевих інтересів у парламенті. Було би поєднання парламентського ресурсу з місцевим.
Все ж "За майбутнє" пройде у деякі місцеві ради. Має шанс закріпитися як нова політична сила. Якщо Ігор Палиця претендує на роль загальнонаціонального лідера, то замало просто з'являтися на ефірах "1+1". Треба попрацювати над розвитком партійної інфраструктури, і над власним іміджем.

Бо частина населення має проросійські погляди. За даними соціологів, близько 10 відсотків українців налаштовані навіть пропутінськи. Ще 15-20 процентів мають помірковано проросійськи погляди (вони не стільки за Росію, скільки за примирення з нею). Це колишні виборці Партії регіонів і Компартії. Вони нікуди не зникли. Зараз вони підтримують переважно ОПЗЖ. Ці люди не прийняли змін, які відбулися 2014 року. Переважно вони – люди поважного віку з радянською ментальністю. Зв'язки з Росією і ностальгія за Радянським Союзом впливають, ця інерція залишається.
Багато хто питає, як так, що Донбас звільнили, а там досі голосують за проросійських політиків? Так там залишилися ті самі люди, які спокійно прийняли, а то й підтримали сепаратистський заколот. Погано, що за 6 років після звільнення частини Донбасу влада нічого не зробила, щоб посилити там вплив проукраїнських сил.
Адміністративний центр Донецької області – Краматорськ – єдиний серед адмінцентрів, у якому жодна з парламентських партій не виставила свого кандидата у мери. Ось вам і відповідь – відсутність активної роботи українських партій в цьому регіоні.
Але я не казав би, що на цих виборах відбувся реванш проросійських сил. Не має одноосібної перемоги ОПЗЖ в жодному регіоні країни. В деяких регіонах вони набрали менше, ніж на парламентських виборах. Опитування показували, що партія Шарія могла пройти до місцевих рад у половині регіонів країни, включно з Києвом. Але цього не відбулося.
Нічого поганого не бачу у результаті Олександра Попова у столиці. Він трішки підняв рейтинг ОПЗЖ. Що зменшило шанси партії Шарія прийти до Київради. Це позитив. Попов не проросійський, а скоріше немайданний політик. Голосували за нього у перше чергу як за господарника. Нам потрібні помірковані політики з цього табору. Менше Медведчуків і більше таких, як Попов. Це зменшить ідеологічні протистояння. Такі політики займатимуться містом і вирішенням комунальних питань, а не просуванням "русского мира".
Також треба розуміти, що в Києві у Попова нема шансів на перемогу. Навіть якщо буде другий тур. Більшість киян не проголосує за кандидата від ОПЗЖ.

Невеликий крок, проте сподіваюсь, все таки вперед. Добре, що ми рухаємося. Вибори були конкурентними, достатньо демократичними. Була і купа проблем. Але ці вибори не стали найбруднішими. Довели вплив реформи децентралізації. Країна не стоїть на місці.