Світ навиворіт. Чи робить війна нас більш жорстокими?

Перелом кісток носа, струс мозку, травма голови та контузія ока. Такі травми отримав 14-річний хлопчина з Білогородки, Бучанський район, Київщина. Не минулого року, коли ця місцевість була окупована росіянами і окупанти били, ґвалтували, калічили та вбивали дітей, жінок, літніх людей. Це сталося тут і тепер, кілька тижнів тому. Хлопця звірячо побили двоє 17-річних громадян України. У скупому повідомленні кримінальної хроніки не сказано, чи пережили нападники окупацію, чи бачили тортури і чи не пошкодило пережите їхню психіку. Натомість зазначено: катування вони знімали на відео й виклали в інтернет.

Після деокупації Київщини, Чернігівщини й Сумщини, а пізніше – Харківщини й часткового звільнення Херсонщини повідомлення про жахливі злочини росіян з`являються щодня. В телевізійних новинах, у публікаціях інтернет-видань, на професійному та аматорському відео. Цілком доречним тут буде фразеологізм "лине з кожної праски". Логіка воєнної доби вимагає, аби військові на передовій мстилися ворогу за кожну жертву, а цивільні в тилу з усіх сил гнали насильство зі свого повсякдення. Робили все, аби не ставати подібними до окупанта й творити добро замість коїти зло. Є такий вислів: горе зробило гуманнішими. Або, як то кажуть, біда навчить не робити біди.

Натомість реалії протилежні. Поруч із новинами про жорстокість росіян бачимо й чуємо: там жінка викинула дитину з вікна, там батьки ґвалтували власних дітей і знімали на відео, там чоловік убив та розчленував жінку і навпаки – співмешканка зарізала партнера й порубала на шматки. І це ще не згадую про погрози зброєю та гранати, кинуті під час різних сварок, часто нетверезих. Є спокуса списати сплеск побутового насильства на війну. Сучасний інформаційний простір неможливо зачистити від поганих новин, навпаки – саме вони користуються підвищеним попитом. Вербальне та візуальне насильство породжує насильство реальне, до всього ця фаза війни негативно впливає на нервову систему, особливо не надто міцну. Насильство на війні – необхідна складова перемоги, ворога треба вбивати. Насильство в тилу – своєрідний побічний ефект.

 

Але просте пояснення не означає правильне. Гаразд, війна в Україні триває від березня 2014 року, і лише в лютому 2022-го стрімко наблизилася з географічно далекого, не всім відомого Донбасу на одинадцять кілометрів до Києва. Проте до масштабного вторгнення збільшення рівня погано контрольованого насильства списували на карантинні обмеження й вимушену ізоляцію. Якійсь відсоток українців утомлювався один від одного в чотирьох стінах – маємо новини для кримінальної хроніки.

Гаразд, скажете ви. Ковід виступив тригером. Він наклався на суспільний розкол, що стався в квітні 2019-го, після перемоги Володимира Зеленського на президентських виборах. І про війну теж не варто забувати: це ж Зеленський звинуватив свого опонента в небажанні завершувати бойові дії. Тобто війна в інфопросторі теж була. Точніше, про неї згадали в передвиборчій гонці. Отже, ковід можна звинуватити в підвищенні рівня побутового насильства в тій самій мірі, що й вибори та АТО/ООС. Згадайте хоча б новини про захоплених терористами заручників, які влітку 2020-го зринали з тижневим інтервалом, а події відбувалися буквально в режими реального часу. Причому один із терористів – полтавський, захопив офіцера поліції, – ще й виявився ветераном, учасником бойових дій.

Та давайте повернемося ще далі. В домайданні часи. Наприклад, у мирний 2012 рік, коли в Миколаєві троє юнаків зґвалтували та спалили 18-річну Оксану Макар. За рік на Миколаївщині сталася Врадіївка – коли двоє міліціонерів і таксист зґвалтували, скалічили та ледве не вбили 29-річну Ірину Крашкову. В обох випадках стався величезний суспільний резонанс, обурені безкарністю злочинців громадяни масово виходили на протести, все це ставало праймовими новинами й топ публікаціями.

Тож виходить, війна тут ні до чого. Насильство й жорстокість у нашому повсякденні проявлялися завжди. Просто мінялися, так би мовити, тренди. Зокрема – бити й ґвалтувати на камеру в телефоні, аби потім шантажувати, зливати в інтернет і капіталізувати свої дії, просто розважатися, бо так роблять інші.

Справедливість вимагає зазначити: це ознаки не лише сучасної України. Ще в середині 1990-х Квентін Тарантіно написав сценарій фільму "Природжені вбивці", де за сюжетом парочка серійних убивць Міккі та Мелорі стали ньюзмейкерами й обросли натовпом фанатів та послідовників. А 2009 року нідерландський письменник Герман Кох опублікував роман "Вечеря", який 2017-го екранізував у Голівуді ізраїльський режисер Орен Мувермен. В основі сюжету – злочин, скоєний двома підлітками з благополучних родин. Вони з доброго дива підпалили темношкіру волоцюгу в телефонній буді й зафільмували це. Війни ані в Голандії, ані в США на момент створення книги й фільму не було.

Маємо дуалістичну ситуацію, яка заперечує сама себе. Війна не має стосунку до насильницьких практик у суспільствах – і водночас нестримне, ірраціональне насильство є прямим наслідком війни. Жорсткі люди, молоді й старші, чоловіки та жінки, служителі закону й цивільні, існували та існуватимуть завжди. Якщо під час війни вони стануть свідками жорстокого вбивства своїх сусідів, у їхніх головах нічого не поміняється, й добрішими, гуманнішими вони не стануть. Але й більш жорстокими, ніж є, теж не будуть. Особи, котрі бажають вчинити комусь зло й похвалитися цим на весь світ, не породження ані нинішнього, ані минулого століття. Вони є в цілком собі благополучних суспільствах.

Проте згадана "Вечеря" стала свого часу бестселером, бо підняла проблему сприйняття насильства. Батьки обох малолітніх лиходіїв засудили їх приватно, у вузькому колі – та вирішили приховати факти, використовуючи весь свій вплив. Тобто, покаравши дітей по-батьківські, не дозволили карати їх по закону. Простіш кажучи, відмазали. В Україні це явище – прикрі звичні будні.

І ось до безкарності додається повномасштабна війна. Яка не виправдовує насильства, хоча суспільство й тішиться щоранку новинами про кількість знищених росіян. Проте війна стирає індивідуальність та ідентичність жертв із нашого боку. Перетворює потерпілих та загиблих на об`єкти щоденних новин. А в Facebook під фото полеглих та масових поховань ставляться вподобайки. Так, користувач тисне опцію "подобається". Є так звані "дизлайки". Але вони більше стосуються відео, і є реакцією не на контент, а на його виробників.

Винні в знущаннях над 14-річним хлопчиною встановлені, затримані й сидять під арештом. Хочеться вірити у справедливий суд та належне покарання. Відтак росіяни, винні в десятках тисяч воєнних злочинів, за рідкісними винятками покарання не понесли. Це означає: їхні жертви – статистика, яка за замовчуванням легалізує внутрішнє насильство, провокує на скоєння тяжких злочинів і трактує їх як відлуння війни. Її побічний ефект. Але й не варто тішити себе ілюзіями: перемога над зовнішнім ворогом на кримінальну хроніку всередині країни-переможниці навряд чи позитивно вплине.

×