НАТО і Україна: коли нарешті складуться умови?

Президент України викликав невдоволення лідерів НАТО одним своїм твітом в дорозі до Вільнюського саміту. Президент США під час особистої зустрічі помилково назвав президента України "Владіміром". За цим фасадом непорозумінь ховаються залишки взаємної недовіри, які, втім, не завадять відкрити вікно можливостей для членства, коли Україна переможе у війні.

Епоха самітів

Інтенсивність проведення самітів НАТО відбиває інтенсивність змін в Європі і світі. Минулого року було два саміти НАТО в режимі офлайн і ще один онлайн. Була прийнята нова стратегічна концепція, раніше – нова модель сил НАТО. На саміті цього року в Вільнюсі узгоджені регіональні плани оборони, які дозволяють відбити масштабну атаку з боку Росії, якщо така трапиться.

Попереднього разу таке інтенсивне спілкування на вищому рівні спостерігалось в НАТО при закінчені холодної війни і розпаді колишнього СРСР. Тоді у 1988 році був один саміт, у 1989-му – два, слідом у 1990-му і наприкінці 1991 року. Саміт 1990 року, здавалось, визначив стратегію на тривалі роки після закінчення "холодної" війни. Але раптом розвалився СРСР, і знадобилась нова стратегія.

Саміт у Вільнюсі не планувався як епохальний. Наступного року вже запланований саміт у Вашингтоні. Він одночасно ювілейній (75 років Вашингтонського договору) і передвиборчий – рік президентських виборів у США, але не обов'язково епохальний. У 2025 році саміт відбудеться у Нідерландах, і тут ще менше ознак, що саміт стане епохальним. Епохальною є сама інтенсивність прийняття рішень і реформування Альянсу.

Проте є те, що може зробити епохальним будь-який окремий саміт НАТО: запрошення України до членства. Це означатиме, що змінюється геть усе: Альянс стає іншим, Україна стає іншою, і перестає бути важливим, що відбувається із Росією.

Поки що НАТО розбудовує оборону проти Росії або співставного за силою противника. У лютому 2022 року НАТО запровадило режим готовності до відбиття нападу. Під єдине постійне командування були передані 45 тис. військ, сотня бойових літаків і кілька десятків бойових кораблів. Треба розуміти, що у мирний час із сумарних трьох мільйонів військ країн НАТО під постійним єдиним командуванням знаходиться тільки порядку 10 тис. Тому нарощування у кілька разів – важливий крок, особливо з урахуванням бойової авіації і флоту. Напевно 100 бойових літаків під командуванням НАТО швидко б знищили війська російського вторгнення в Україну, якби вони вирішили йти війною на країни Балтії або Польщу.

 

Новий план оборони НАТО, затверджений у Вільнюсі, передбачає здатність швидкого розгортання під єдиним командуванням 300 тис. військ з відповідною підтримкою авіації, флоту й ще двох доменів війни – космічного і кібернетичного. Все це як і раніше спирається на остаточну гарантію безпеки Альянсу – ядерну зброю трьох його ядерних членів (доки існує ядерна зброя, НАТО залишатиметься ядерним союзом, пишеться в одній за одній деклараціях саміту). І вже другий рік в декларації саміту говориться, що спільна оборона згідно статті 5 тепер стосується не тільки збройного нападу, але й гібридного нападу високої інтенсивності – привіт різних гатунків медведчукам, "іхтамнєтам" і хакерам критичної інфраструктури.

Інтенсивна розбудова оборони НАТО від масштабної російської агресії може звучати дисонансом до очевидної зараз деградації російської влади. Чи будуть щойно прийняті плани оборони Альянсу адекватні, якщо Україна невдовзі переможе послаблену Росію, і та припинить існувати як величезна воєнна загроза? Схоже, так, бо в НАТО не вірять, що Росія стане іншою. Демократії там не буде, смута одного дня закінчиться, і з Кремля знов почнуть погрожувати Європі і світу всім тим, чим зможуть погрожувати.

До того ж основні сили оборони НАТО тепер мають бути значно мобільнішими, ніж у часи холодної війни. Вони можуть бути адекватними для захисту не тільки від сучасної російської тиранії. З іншого боку, про можливість перекидання військ НАТО далеко від Європи говорити зарано. Альянс змінюється, однак не так кардинально.

Ближче до тексту: статті 5, 6, 10

Запропонована Генрі Кіссінджером і обговорена експертами та політиками ідея зупинити російсько-українську війну швидким членством України в НАТО не була підтримана, і це стало зрозуміло ще до Вільнюського саміту.

Мова йшла про умовний німецький сценарій 1950-х років. Тоді три зони з чотирьох повоєнної окупації Німеччини – американська, британська і французька – припинили існувати, і країна в їх адміністративних межах стала членом НАТО. Ще одна зона окупації була перетворена колишнім СРСР на окрему німецьку державу, яка існувала ще 40 років до розпаду радянської імперії і возз'єднання Німеччини в Альянсі.

Знаходження України у стані війни, коли кордони окупованою Росією української території рухаються, тільки ускладнюють "німецький сценарій". Дійсно, ризиковано перетворювати лінію фронту на кордон вільної території, як було зроблено у Мінських угодах 2014-2015, і погоджуватись тим самим, що розділення може тривати багато років.

Для України членство у НАТО до закінчення війни – питання територіальної цілісності і національної єдності, без яких неможливі виживання і розвиток. Для НАТО таке членство – питання війни з Росією на багатьох фронтах, але не тільки. Складність процедури членства ставала такою, що могла б зруйнувати єдність Альянсу, наскільки вона ще зберігається.

Для того щоб отримати бажані гарантії безпеки, які не завжди коректно асоціюються зі статтею 5 Вашингтонського договору 1949 року, треба виконати процедуру членства, прописану статтею 10. При виконанні процедури від початку виникає питання, що має бути записане стосовно у статті 6, де говориться про територію спільної оборони.

Якщо відкинути нашарування у вигляді ПДЧ і подібних програм, то базова процедура така. Одностайна згода союзників, про яку йдеться у статті 10, запросити Україну стати членом НАТО, так само, як рік тому це було для Фінляндії і Швеції, втілюється в узгодження протоколу про приєднання. Це короткий текст на сторінку про те, на яких консенсусних умовах країна запрошується. Додаткових умов, окрім, власне, запрошення країни як вона є, може й не бути. Тоді просто вказується, що територія спільної оборони розширюється на міжнародно визнану територію країни, включаючи острови певної локації. Але у випадку України умови б мали бути особливими. Треба було б визначити, напад на яку саме територію України вважався б нападом на всіх членів НАТО. Без цього просто не можливо будувати плани колективної оборони, через які, власне, і реалізуються гарантії безпеки.

Якби такий протокол був погоджений, це означало б, що згідно статті 10 країни-члени запускають процедуру приєднання і погоджуються з умовами. Про це, зрозуміло, повідомляється кандидату. Це і є "політичним" або "технічним" запрошенням. Далі починаються два паралельні процеси. Протокол про приєднання ратифікується країнами-членами, країна-кандидат в цей час може починати процедуру ратифікації Вашингтонського договору. Коли протокол про приєднання ратифікований всіма членами НАТО, це означає отримання країною-кандидатом запрошення в юридичному сенсі. Адже текст протоколу і є текстом запрошення, лаконічним і однозначним. Після цього країна-кандидат стає членом НАТО, як тільки передає ратифікаційну грамоту Вашингтонського договору його депозитарію – уряду Сполучених Штатів Америки.

Дійсно, жодного ПДЧ для цього не потрібно. Але потрібно, щоб протокол про приєднання був спочатку погоджений, потім ратифікований всіма країнами-членами НАТО, і у цьому протоколі від початку мають бути прописані особливі умови стосовно стану територіальної цілісності України.

"Свій-чужий" і вікно можливостей

Фактом є те, що для укладання і ратифікації протоколу про приєднання будь-якої нової країни мають скластись умови. Виконання будь-яких додаткових формалізованих процедур, будь то ПДЧ або особливе партнерство, не гарантують того, що умови складуться. Як на початку 1990-х років зазначав генеральний секретар НАТО Манфред Вернер, може статись так, що країна, яка відповідає всім формальним критеріям, не стане членом НАТО, а країна, яка не відповідає всім формальним критеріям, стане. Процедура, прописана у статті 10 Вашингтонського договору, прив'язана тільки до політичної волі союзників. Політична воля союзників прив'язана тільки до їх національних інтересів.

У комюніке Бухарестського саміту НАТО 2008 року було сказано, що Україна одного дня стане членом Альянсу. Зрозуміло, що це мало б статись, коли склались би умови. Вони досі так і не склались.

Перед президентськими виборами 2004 року, які переросли у Помаранчеву революцію, Україна отримувала достатньо чіткі сигнали, що у разі глибоких демократичних перетворень вона може змогла б стати членом НАТО до 2008 року, тобто до Бухарестського саміту. Умови могли б тоді скластись. Україна могла б отримати внутрішній поштовх до демократичного розвитку, Росія б втратила вплив на українську політику і не наважилась би воєнну ескалацію. Проте сталось так, що відразу після Помаранчевої революції питання схем постачання російського газу і перерозподілу власності виявились для України важливішими за членство у НАТО. Умови не склались.

Бухарестська формула "одного дня" на Вільнюському саміті не була змінена по суті, але розписана у кількох абзацах, які краще дозволяють зрозуміти, коли і як членство може відбутись.

Умови для членства України, як всіх інших країни, мають внутрішню і зовнішню складову. ПДЧ стосувався внутрішньої складової, умов спрацьовування індикаторів "свій-чужий" у відносинах з НАТО. У декларації Вільнюського саміту написано, що Україна вже пройшла етап ПДЧ. Це б мало означати, що Україна для НАТО вже своя. Але ні, в декларації сказано, що потрібна додаткова демократизація і додаткові реформи в рамках особливого партнерства. Можна сподіватись, що ці реформи дійсно тільки додаткові. Можливо, дійсно всі перешкоди для вмикання зеленого світла на індикаторах "свій-чужий" обмежуються боротьбою з корупцією і усуненням російських впливів, наскільки б це не було складним.

Але існують й зовнішні для України умови запрошення, на які вона може впливати тільки опосередковано. Має знову відкритись вікно можливостей, яке вже відкривалось на початку 2005 року, але відразу тоді закрилось через внутрішні чинники. Всіма членами НАТО членство України має бути сприйняте як таке, що дає більше безпеки, ніж вони можуть мати без України.

Нове відкриття вікна можливостей можна очікувати у разі переконливого виграшу України у війні з Росією. Окрім відсунення російської загрози, перемога України означатиме вирішення нездоланного зараз процедурного питання стосовно кордонів, змісту протоколу про приєднання і статті 6 Вашингтонського договору.

Наскільки щирими є очікування членів НАТО стосовно умов для членства України і чи не ховається тут надії, що умови ніколи не складуться? Не можна виключати, що серед членів НАТО є і такі очікування. Однак мейнстрім, закладений у рішенні Вільнюського саміту, такий, що вікно можливостей має відкритись після перемоги України. Додаткові внутрішні реформи не стануть тоді перешкодою. Російські впливи тоді відсохнуть і відпадуть, а з ними й значна часта проблеми корупції.

×