Закінчуючи цю статтю, я написав про ганьбу, яку ми пережили, і ненависть, якої нам забракло. У мене передчуття, що в нас буде ще достатньо приводів для сорому за країну. І дуже сподіваюсь, що це пробудить нашу ненависть і рішучість бути гідними громадянами країни.
А зараз повернімось до початку – президентства Петра Порошенка. Для чого? Аби зрозуміти, в якій країні живемо, і яких помилок ми припустились.
Урок Петра Порошенка
П'ять років тому, коли президентом було обрано Петра Порошенка, лише кілька блоґерів виступили з різкою критикою перших кроків президента.
За що критикували?
1. За Мінські домовленості, які були актом капітуляції на умовах Путіна.
2. За закон про особливості самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей, оскільки він вступав у суперечність із Конституцією. І поготів – вів до руйнації України як унітарної країни.
3. За відмову вимагати мирного врегулювання на основі Будапештського меморандуму. Якщо США та Британія гарантували територіальну цілісність України, то мали підтвердити вагу свого слова.
4. За протиріччя між словами та діями: мілітаристська риторика не в'язалася зі спробами примиритися на путінських умовах; слова вдячності за санкції, введені міжнародним співтовариством, – з практикою торгівлі на крові; славословлення героїв – із офшорами та Мальдівами.
Громадськість проявила волю до пасивності. Країна ремствувала, але терпіла
5. За возвеличення Героїв Небесної сотні, яке не підтверджувалося діями: організатори масового вбивства так і не були покарані. Слідство займалось тільки нищенням речових доказів і затягуванням часу.
Петро Порошенко присвятив п'ять років президентства кільком речам: 1) особистому збагаченню, 2) обману західних партнерів, яким він розповідав про європейський вибір, а насправді лише підігравав Путіну, 3) обману українського народу: всі слова, паради та красиві жести – були тільки димовою завісою, за якою зраджувалися інтереси держави та розкрадалося все, що могло бути розкрадене.
А тепер просте питання: що було б, якби громадськість не ховала голову в пісок, не намагалася приймати повітряні замки за реальність, а ще проявляла агресію не до критики на адресу екс-президента, а до самого екс-президента, котрий давав підстави для критики?
Громадськість проявила волю до пасивності. З Порошенка не спитали ані за афери Гонтарєвої, ані за ґешефт із Ахметовим, ані за тарифи, ані за жалюгідний стан армії. Країна ремствувала, але терпіла.
(Треба розгорнути Шевченка. Там щось є на цю тему – про німих, які на панщину ідуть.)
Країна мала підстави для протесту і суто формально-юридичні підстави для вимоги імпічменту. Але громадськість не скористалася своїми правами й не виконала свого обов'язку.
Це перший урок, який ми маємо засвоїти з президентства Петра Порошенка. Байдужість, небажання виконувати свої громадянські обов'язки – це є інфантильність, яка веде до деградації і політичної системи, і самого суспільства.
Зелені варіації справ Петра Порошенка
Відтак повернемось у наші дні. Подивімося на заяви Володимира Зеленського та його перші кроки на посту президента.
1. Треба припинити війну за будь-яку ціну, а Мінським домовленостям немає альтернативи.
Це каже Зеленський, але це тільки цитати з Порошенка. Зеленський не лише повторює засади Петра Порошенка, але й опирається на людину, яка грала "першу скрипку" у Мінських перемовинах – Леоніда Кучму.
2. Треба повернути з полону українських моряків на будь-яких умовах.
Річ лише в тому, що "будь-які умови" – це умови Путіна. А вони передбачають легітимацію анексії Криму. Президент Зеленський погодився на ці умови, фактично, пішовши на розвиток патологічного мовчання Петра Порошенка щодо статусу Криму. Від простого мовчання він перейшов до практичних кроків у напрямі легітимації російської анексії.
Я кажу, що це є зрада. Це є зрада, каже Андрій Ілларіонов: втрата національних інтересів, загорнута в папір гуманістичної риторики. А якщо хтось вважає інакше, то я хочу почути аргументацію, котра включала б не лише артикуляцію добрих намірів, а й міркування на рівні права та політичних інтересів країни.
Ця спроба розмивання суверенітету України була зупинена Павлом Клімкіним. Не думав, що мені доведеться писати схвальні слова на його адресу. Але факт залишається фактом: Клімкін виконав свій обов'язок. Мотивацію залишимо за дужками. Наразі важливий сам факт.
3. Проведення телемосту "Треба поговорити!" було узгоджене продюсерами NEWSONE з Офісом президента. І цей ватний шабаш не відбувся тільки з причини радикального протесту громадськості. Однак нюанс: ініціатива телеканалу не є першопричиною глумління над тисячами загиблих. Першопричина – тренд, який задає Офіс президента. Тож, протести відбулися не там і не з тими гаслами.
Колективний Зеленський поставив на перше місце свої корпоративні інтереси
4. Толерантність перетворення Віктора Медведчука на медіа-магната не вписується у розуміння захисту національних інтересів України. І це та лінія, котра була започаткована Петром Порошенком і нині набуває продовження. Колективний Зеленський поставив на перше місце свої корпоративні інтереси: "Опозиційний блок – за життя Владіміра Путіна!" і Віктор Медведчук їм потрібні для контрасту. Аби було тло, на якому "Слуга народу" справляв би враження менш пропутінської партії. Але чи захищаються при цьому інтереси України? Жодним чином.
5. Заява Володимира Зеленського про люстрацію усіх чиновників, які з 2014-го обіймали найвищі посади, – це є продовження тієї самої концепції люстрації, що була започаткована за Петра Порошенка. Принцип колективної відповідальності ніяк не співвідноситься із принципами правової держави. Поготів – це знак аномії, руйнації законності та підштовхування країни до хаосу.
Ця заява була зроблена президентом з подачі Андрія Портнова – одіозної особи, котра ще не відповіла на всі питання слідства щодо розстрілів на Майдані. Звідси й питання, які ми вимушені ставити президенту Зеленському: Андрій Портнов, тези якого тепер повторює президент, – це вже член Зе-команди? І наступне: якщо Андрій Портонов – це вже радник президента з правових питань, то чи означає це, що ми повинні забути про розстріли на Майдані, не вимагати слідства і правосуддя?
Як вчинити, що пам'ятати, а про що забути? – це вже ми якось вирішимо самі. Але відповідь президента потрібна, щоб знати його ставлення і знати, як надалі ставитися до президента.
Синдром набутої безпорадності по-українськи
Українське суспільство пройшло тривалий, трагічний, але при цьому й жалюгідний шлях.
Герої були розстріляні на Майдані. Але кожен із генпрокурорів глумився над їхньою пам'яттю. А тепер нас примушують просто забути про тих, кого ми назвали Небесною Сотнею. Частина прислужників Путіна втекла з України. Але тепер вони повертаються. Вони жадають помсти. Кому вони мститимуть? Україні загалом? Так. Однак передусім їхні зуби вп'ються в тих, хто підтримував Майдан і примусив їх на п'ять років залишити кабінети, в яких вони робили свої брудні справи.
Крим втрачено. Втрачено через зраду. Хтось відповів за злочин перед українським народом? Ніхто. П'ять років Петро Порошенко підігрував Путіну, залишаючи питання Криму поза міжнародно-політичним порядком денним. Тільки акції протесту кримських татар змусили Петра Порошенка піти на призупинення постачань дніпровської води до півострова. А тепер нам кажуть: там наші люди, допоможімо Путіну здійснювати окупацію Криму, відкриймо їм постачання води. Дуже оригінальний результат п'ятиріччя окупації української землі!
Втрачено половину Донбасу. Тисячі загиблих. Понад півтора мільйона біженців. Тепер нам кажуть: "Треба поговорити!". І від такої пропозиції ми, вочевидь, маємо розчулитись.
Армія воювала п'ять років. Без належної зброї, без належного спорядження, без оборонної промисловості. Все відбувалося під схвальним поглядом Владіміра Путіна. А тепер нам кажуть: треба припинити стріляти. Пропонують, за порадою пана Зеленського, стати на коліна перед Путіним. Дуже мужньо, пане президенте! Дуже героїчно!
Їхній ідеал – лагідна Україна, яка співає милозвучних пісень на власних руїнах
Нам прищеплюють психологію жертв. Нас навчають слухняності. Нас перетворюють із нації героїв на зграю наймитів, які не знають ані роду, ані племені, ані честі, ані совісті. П'ять років Петро Порошенко руйнував країну, тримаючи суспільство в ситуації коґнітивного дисонансу. Володимир Зеленський знімає всі мисленнєві протиріччя. Пропонує нам вдячно та радісно прийняти міщанське мислення і навіть не намагатися бути гордим народом.
Звісно, керувати наймитами, котрі мислять лише критеріями побуту, а не права, закону й інтересів держави, – дуже зручно. Такий народ виховав собі Владімір Путін. Але, крім невиліковного жлобства, росіянам притаманна й агресивність до зовнішнього світу. Росія – країна озлоблених рабів. Україну намагаються зробити подібною, позбавленою лише агресивності, схожою на кастрованого вола. Їхній ідеал – лагідна Україна, яка співає милозвучних пісень на власних руїнах.
Ось шлях, який ми пройшли: від героїзму до покори, від мрії до побутової грязі, від жадання справедливості до примирення зі злом.
Від безпорадності до усвідомлення ганьби та ненависті
Частина цього шляху на нашій совісті – публіцистів, блоґерів, громадських активістів. Ми були злі – але недостатньо, ми були в'їдливі і саркастичні – але недостатньо, ми були нетерпимі – але недостатньо. Ми дали себе роз'єднати. Нас розкидали по різних барикадах і змусили воювати одне з одним.
Частина з нас, попри всі наруги, підтримала Петра Порошенка. Керуючись, вочевидь, приказкою: покидьок, але – наш покидьок. Але все, що треба було – відвернутися від людини, яка п'ять років глумилася з України.
Частина з нас підтримала Андрія Садового, Анатолія Гриценка, Михеіла Саакашвілі. Але все, що треба було – вимагати об'єднання правоцентристських сил. Я усвідомлюю свою провину. Але частину провини повинні усвідомити й інші. Чому? Бо ми повинні розпочати з чистого аркуша і не робити більше таких фатальних помилок.
Правоцентристські партії залишились за межами парламенту. Чого вартий "Голос" – ми ще не знаємо. Але є принципи, заради яких ми – блоґери, публіцисти та політологи – працювали щонайменше п'ять років, і нині мусимо працювати далі.
1. Україна – понад усе. Кожне слово, кожна заява, кожне рішення мають зважуватись на відповідність інтересам України. Суверенітет і територіальна цілісність України на першому місці. Інтереси Українського народу – це інтереси України. Воєнна, економічна й інформаційна безпека – це питання найпильнішої уваги.
2. Право – понад усе. А це означає, що на першому місці Конституція і кожна буква закону. Всі кроки нової політичної влади повинні розглядатися крізь призму законності. Наше завдання протистояти будь-яким крокам, спрямованим на перегляд Конституції, перешкоджати будь-яким спробам діяти всупереч Основному Закону.
3. Етика – понад усе. Як свідчить досвід, підлі люди не здатні на добрі справи. Мак'явеллізм не працює. Тому всі кроки нової влади, всі призначення, всі рішення та висловлювання мають оцінюватися з погляду етики. Такий самий моральний ригоризм має поширюватись і на нову опозицію, яка зароджуватиметься за межами парламенту. Ми вже пішли на занадто багато компромісів. І це згубило патріотичний рух. Цю помилку повторювати не можна.
Ми не пройшли випробування ненавистю до ворогів. Замало у нас було ненависті. Сподіваюсь, ми пройдемо випробування ганьбою. Ганьби достатньо. Треба лише усвідомити її. А це перший крок до її подолання. Ми починаємо з початку. Ми не маємо права на помилки. Ми маємо право лише на ненависть.
2 
1
Коментарі
6