Історію на іспитах замінили математикою. Це що, весілля в Малинівці?

Серед найцитованіших фільмів підрадянської доби є музична комедія "Весілля в Малинівці", створена 1967 року на російському "Ленфільмі". Стрічка є екранізацію однойменної оперети Бориса Александрова та відображає театралізовану радянську інтерпретацію типового села епохи. В реальній Малинівці на Харківщині, де, зокрема, знімалося кіно, поставили пам`ятник колоритним персонажам, яких зіграли Михайло Водяной (Попандопуло) та Олексій Смирнов (Сметана).

Але звідси й починаються контекстуальні проблеми. Адже ця парочка, як і решта різнокаліберних карикатурних бандюків на чолі з отаманом Грицьком – російська пародія на українське повстанське військо та наших повстанських отаманів. Якщо вам це кіно досі видається смішним і ви повторюєте крилаті фрази, вкладені в "бандитські" роти – значить, ви не вчили історію України.

Справді талановито зняте кіно на додачу з блискучим виконанням ролей негативних персонажів-українців – одну з "бандиток" на прізвисько Руда зіграла Маргарита Криницина, та сама Проня Прокопівна, – занурює одні з найдраматичніших сторінок української історії ХХ століття в "русский мир" та систему координат окупанта. Автори як оперети, так і однойменного фільму знецінюють українську революцію та боротьбу за незалежність 1917-1922 років. Виставляють українських повстанців карикатурними жадібними пияками. У яких коні стоять п`яні, а хлопці – запряжені. Які в кожному селі, куди наскочили, крадуть та ґвалтують, ще й під виглядом весілля, легітимізуючи фізичне насильство в такий спосіб. Які з явним гомосексуальним підтекстом кажуть своєму отаманові й не лише йому: "И шо я в тебя такой влюбленный". А український дід Нечипір, якого грає російський актор Євген Лебедєв, раз по раз повторює чи не найбільш знакову фразу: "Знову влада міняється", перевдягаючи при цьому шапки відповідно до поглядів нової тимчасової влади. Аби не дали не по тій шапці.

Міняти папахи, перефарбовуватися чи перевзуватися на ходу – прикмета нинішньої російсько-української війни. Яка почалася, нагадаю, ще навесні 2014 року з вторгнення Росії в Крим. Формальною підставою було так зване повернення Криму в рідну, читай – російську гавань. Під що російські псевдоісторики, до числа котрих долучився особисто Володимир Путін, підвели й досі підводять історичну основу. Звісно ж, основа ця так само "псевдо", ложна, та не втримує жодної критики. За умови, якщо критикуватиме справжній, не російський чи проросійсько налаштований історик.

Навряд треба шукати більше прикладів, аби довести притомним громадянам: Росія, крім ракет, бомб та іранських дронів, воює проти України та всього цивілізованого світу також підручниками історії. Й книжками та фільмами відповідної тематики, які вони там самі пишуть, знімають та активно пропагують. Загалом російське вторгнення в Україну стало можливим, бо для того був угноєний відповідний грунт. Маю на увазі просування в український політичний й гуманітарний простір російського бачення української історії, розмов про якусь "спільну" історію, про народи-брати тощо.

Протистояти цьому було важко аж до 8 грудня 2013 року. Саме тоді в Києві сталася воістину знакова подія – без жодної санкції, без жодних дозволів активісти Майдану знесли пам`ятник Леніну на Бесарабській площі. Він стовбичив там від часів відновлення незалежності, а комуністи ще й час від часу охороняли свого ідола. За спроби позбутися цього та інших у різних українським містах та містечках люди отримували кримінальні справи та реальні тюремні терміни. Все – через тотальний, демонстративний ігнор історії та вписування Леніна, який ніколи за життя в Києві не бував, у пантеон недоторканих.

Від лютого 2014 року розпочався очищувальний ленінопад, який в часи масштабного вторгнення розрісся до пушкінопаду й перейменування українських вулиць. За кораблем посилали все, що нагадувало українцям про багатосотрічну російську присутність у нас: як царську, так і більшовицьку, комуністичну. Та на якомусь етапі щось пішло в цій благородній справі не так.

А саме: провулок умовного Лермонтова перейменовували на, наприклад, провулок Тихий. Вулиці, названі на честь російських політичних, військових і культурних діячів, називають Зеленими, Липовими, Каштановими, Зарічними чи Сонячними. Назви теж умовні, але суть, думаю, розумний, критично мислячий громадянин зрозуміє. Замість назвати вулиці на честь українських діячів, забутих, витертих росіянами з нашої колективної пам`яті чи/та полеглих на нинішній війні героїв, часто-густо обирається політично, ідеологічно, культурно нейтральна назва. Пояснення такому підходу я колись почув від одного дрібного чиновника і не дуже здивувався: "А ось уявіть, знову влада поміняється – це що, знову перейменовувати вулицю Бандери на вулицю Пушкіна?"

Ось він, вигаданий росіянами дід Нечипір із комедії "Весілля в Малинівці". Саме тому Міністерство освіти та науки України нарешті, в найменш зручний для воюючої країни і, відповідно, найбільш зручний та безпечний для себе час замінило історію математикою. Керівництво МОН давно і наполегливо йшло до цього: зробити тести з математики для випускників шкіл обов`язковими, натомість тестування з історії – ні. Тобто, на вибір, історія не обов`язкова. А отже, молоді випускники та абітурієнти обирати її не будуть. Навіщо додатковий предмет? Тим більше такий заплутаний.

 

Натомість, як коментує експерт із освітніх питань, засновник Всеукраїнської освітньої компанії ЗНО Setstud Олександр Кондратюк, пропонується чотири завдання профільного рівня з математики, де взагалі немає відповідей, їх потрібно буде писати вручну. Тоді як нардеп та історик Володимир В'ятрович з усіх можливих майданчиків б`є на сполох і закликає: найкращим рішенням було б збереження тесту з історії як обов'язкового для всіх. І в будь-якому випадку цей тест має бути обов'язковим для вступу на гуманітарні спеціальності. В'ятрович зауважує, що Україна перебуває у війні проти ідеї про "адін народ", втілювачі якої хочуть знищити нас. Знання минулого у такому протистоянні таке ж важливе, як володіння зброєю.

Український сегмент соціальних мереж, як не дивно, має чимало прихильників заміни історії на математику. Навіть беруть ширше: підтримують наміри зробити необов`язковою літературу. Хоча проти мови поки не виступають, але до цього цілком може дійти. Перший дзвіночок – критичні дописи цілком собі проукраїнських громадян на заборону російської мови в стінах Києво-Могилянської академії. Все одно, мовляв, за стінами вишу панує російська, то для чого такі перевдягання шапок. На користь математики теж лунають переконливі агрументи: мовляв, Україні давно потрібні не гуманітарії, а технарі, треба освоювати нову зброю, нові технології уроком історії не заміниш. І взагалі, почалося знецінення гуманітаріїв та гуманітаристики як таких. Найпростіше формулювання: "Менше тепер буде дурних, бо математика – це не про два додати два, а про логіку".

Проте всякий, хто обирає на користь математики подібну тактику захисту, сам погано дружить із логікою. Бо, як уже сказано вище й було сказано іншими людьми з інших майданчиків, знання своєї історії водночас дає розуміння, хто наш ворог, чому на нас нападають протягом кількох століть, чому і хто нас оглуплює й нами маніпулює. Ще Джордж Орвелл у своєму як ніколи актуальному для України романі "1984" довів: сьогодні влада робить історію необов`язковою, завтра обов`язковою буде лише та історія, яка вигідна владі тут і тепер, а післязавтра настане черга математики. Людину почнуть переконувати: на руці не п`ять пальців, а чотири.

Хто не знає або погано знає власну історію, тим легше маніпулювати. Й, відповідно, легше перемогти. Тож витіснення історії математикою дуже нагадує перейменування вулиці з імені російського діяча на вулицю Зарічну. Ідеологічно нейтрально, не треба думати про перспективу нових перейменувань зі зміною влади. І не слід заморочуватися, пояснючи, на честь якого видатного українця вулиці дали нову назву.

×