Анатомія провокації: чому ми хейтимо одне одного та чи варто відповідати агресору

Наскільки українці дружна та об'єднана нація, мабуть, знає вже цілий світ. На початку повномасштабного вторгнення більшість громадян "відклали" попередні конфлікти та непорозуміння й стали пліч-о-пліч одне з одним. Але суспільні настрої швидко змінилися.

В перші дні після 24 лютого дві сестри, які ходять на мої лекції, запропонували іншій дівчині переїхати жити до них, оскільки в них безпечніше місто. Перед тим вони бачилися особисто лише два рази, на лекції. Тобто майже незнайомі люди відчиняли одне одному двері до власного житла. Серед моїх друзів є історії, коли діти, батьки, брати не спілкувалися роками, але в критичній ситуації згуртувалися та помирилися.

Але якщо порівняти коментарі під постами в соціальних мережах кінця лютого-середини березня та сьогоднішні, можна прослідкувати чітку тенденцію переходу настроїв від "Ми разом, залишимо суперечки на потім" до "А чого ти не на війні?", "Який манікюр, коли в країні війна?", "Та що ви у тому Львові знаєте? Вам би на фронт" тощо. Суперечки активно ведуться щодо мови, політики, правил мобілізації, перейменування вулиць. Щодня список цих тем розширюється.

Разом з тим змінюються і питання до мене як психотерапевта. Якщо на початку повномасштабної війни мене частіше запитували про те, як впоратися зі стресом, підтримати близьких та розмовляти про війну з дітьми, зараз більшість питань на зразок: як реагувати на хейт, чи варто виправдовуватися за фото з відпочинку в соціальних мережах та як бути з агресією й почуттям провини?

Тож пропоную розібратися, у чому причина такої зміни вектора суспільних настроїв, чому люди провокують одне одного на агресію та як правильно реагувати на хейт і звинувачення.

Феномен єднання в скрутні часи

Перед тим, як розкласти "анатомію хейту", хочу зробити невеличкий вступ та згадати початок весни саме з точки зору загальних настроїв і спілкування між людьми. У мене є пацієнт, який довгий час не спілкувався з батьками через конфлікт. Але з початком війни він не лише переїхав до них, а й відновив гарні стосунки. Велика кількість знайомих також повернулися до колишніх партнерів, навіть після складного розлучення.

Ще одна моя подруга заснувала штаб допомоги, до якого доєдналися інші люди й разом вони підтримували тих, хто потребував їжі, ліків та одягу тощо. І таких історій велика кількість. Варто згадати й безліч груп у соціальних мережах, де пропонували безплатний прихисток у безпечніших регіонах тощо, а головним девізом стала фраза "усі сварки та суперечки залишимо на після".

І окрім національної особливості, яка грає велику роль, це явище має ще кілька пояснень. По-перше, для людей природно об'єднуватися проти спільного ворога. В колективі ми здатні швидше долати труднощі – це частина нашої еволюції.

По-друге, ми – соціальні істоти, нам потрібно бути в групі людей. Тож коли наша нервова система фіксує масштабну загрозу, вона одразу "закликає" об'єднуватися з іншими та розв'язувати проблему разом. Інакше ми будемо "вигнані із групи", відповідно, станемо вразливішими.

По-третє, коли ми допомагаємо, в організмі виділяється гормон окситоцин. Він знижує рівень стресу та допомагає вивільненню інших речовин: серотоніну, дофаміну та норадреналіну. Тобто люди в прямому сенсі потребують волонтерства, бо психіка в моменти напруги й високої тривожності ніби сигналізує "треба чогось приємного, хочу дофаміну". І завдяки об'єднанню та допомозі одне одному організм це отримує.

Кінець ідилії? Чому ми повернулися до хейту

Приблизно в середині квітня під час прямого ефіру мене запитали: чому люди знову почалися сваритися в коментарях та наскільки це погано для загальної мотивації?

Пізніше до мене звернулася дівчина, яка виїхала за кордон: її звинуватили ледь не в національній зраді. Річ у тім, що в особистому блозі вона поділилася досвідом переїзду до іншої країни. Розповіла про бюрократичні моменти, дала кілька порад щодо релокейту тощо. Та неочікувано її розповідь зібрала майже тисячу коментарів, у більшості з яких її звинувачували в тому, що вона "втекла з країни", "не патріотка", "зрадниця". Звичайно, були й ті, хто став на її захист. Як результат – всі з усіма пересварилися, а сама авторка взагалі пошкодувала про свій текст.

На сьогодні я вже маю ледь не колекцію тем для суперечок: перейменовувати вулиці чи ні, який політик має рацію, а який ні, якою мовою говорити вдома, чи треба продовжувати комендантську годину, чи дозволити чоловікам виїжджати за кордон тощо.

 

Чому ж ми повернулися до сварок? По-перше, наша нервова система не може постійно перебувати в стані "мобілізації". Ми не можемо постійно бути на так званому емоційному підйомі. Нервова система, як і тіло, в принципі виснажується. Не допомагають уже навіть адреналін і серотонін, як це було на початку.

На цьому етапі ми й відчуваємо, що "вигоріли". Фізичний та емоційний потенціал знижується, нам може видаватися, що "все пропало" та "все погано". В цей момент у людини з'являється багато претензій до себе та оточення. І насправді це нормально. Так працює наша психіка.

По-друге, ми еволюційно так влаштовані, що якщо бачимо, що не можемо перемогти головного ворога тривалий час, починаємо шукати подразники в найближчому оточенні, щоб компенсувати відчуття безпомічності. Тобто людина стомилася, вона розуміє що війна триває і, на жаль, вона не може її зупинити ось вже зараз. Виникає агресія до себе, інших, відчуття втрати контролю та власної слабкості. І тут раптом розповідь дівчини про її переїзд за кордон із суперечками на тисячу коментарів. Одразу будується образ ворога "вона погана, вона покинула країну", є і спільнота людей "за" та "проти". Тож це "чудовий" майданчик, щоб стати частиною групи (а ми вже з'ясували, що людина соціальна істота) та реалізувати власну агресію на інших.

І таких прикладів може бути багато. Власне, за тим же принципом працює психіка, коли ми "зриваємося на близьких" або коли на нас раптово починає сваритися незнайома людина в черзі чи просто на вулиці.

Чому стратегія "виплеснути агресію на інших" не працює

Насправді, можна дійсно відчути полегшення після того, як ви спровокували суперечку, написали агресивний коментар тощо. У такі моменти ми отримуємо свою порцію дофаміну. Тож наш мозок зафіксував: вилаявся – отримав дофамін, відповідно, стало трохи емоційно легше. Потім ми знову вилаялися, і знову ніби стало краще. Згодом, щоб отримувати більше дофаміну, а саме почуття радості, який він викликає, ми знову і знову будемо проявляти агресію. Тобто виходить замкнуте коло.

Може видатися, що це непоганий варіант полегшити собі настрій, але це не так. Конфлікти так само нас виснажують. Окрім того, через постійні суперечки ми втрачаємо довіру до людей. Це заважає нам у майбутньому будувати нормальні комунікації та взагалі знижує загальний культурний та соціальний рівень. Тож отримувати розрядку через конфлікт – погана стратегія.

Тому якщо помічаєте за собою відповідні настрої – найкращий варіант взяти паузу та відпочити. Важливо й уникати моментів, які провокують вас. Наприклад, відписатися від пабліків, новин чи конкретних людей у соціальних мережах, які тригерять вас.

Варто пам'ятати, що після емоційного спаду, якщо вчасно взяти паузу та відпочити, знову формується етап підйому. Коли ми знову відчуваємо натхнення та сили.

Як реагувати, коли провокують на конфлікт

Розберемо ситуацію, коли саме вас провокують, пишуть агресивні коментарі чи зачіпають у суперечці тощо. І порада тут буде проста: ігнорувати. Насправді це найкращий варіант.

Річ у тім, що вплутуватися в такий конфлікт малоефективно. По-перше, ми все одно не зможемо переконати опонента. Бо він не налаштований на конструктивну бесіду. Тому щось доводити немає сенсу, якщо людина апріорі не хоче чути іншої думки. Це як кричати на вітер. По-друге, реагуючи на подібні коментарі, ми займаємо слабку позицію, оскільки починаємо виправдовуватися. Якщо ж ви ігноруєте, в агресора немає над вами влади та контролю, він просто залишається сам із собою.

Якщо, наприклад, конфліктна ситуація виникла з близькою людиною або її просто неможливо ігнорувати, запропонуйте поговорити на цю тему за кілька днів. Як правило, через певний час у нас відбувається переоцінка цінностей, тож ситуації, які видавалися гострими ще вчора, сьогодні сприймаються по-іншому.

Тож, як бачимо, часто за хейтом стоїть людська втома. Так само я не раджу засуджувати ні себе, ні інших. Кожен із нас може опинитися в тому стані, коли буквально шукаєш на кого спрямувати свою агресію. Звичайно, втома – не виправдання і не привід принижувати інших, ці моменти можна контролювати.

І навпаки, коли на негатив провокують нас, важливо відділяти конструктив від чужих емоцій та необґрунтованих звинувачень. Другі – не про вас, тож не варто акцентуватися на них.

Насправді в довготривалий період стресу "загострення" хейту – це досить природно. Ми втомлені та вразливіші. Та варто пам'ятати, що суперечками й приниженням інших проблему не вирішити, навпаки – наша сила саме у єднанні. Тож нехай найкращою мотивацією зберігати власне психічне, емоційне та фізичне здоров'я буде мета перемогти.

×