Якби Чорновіл став президентом, ми б мали іншу Україну. Гіршу

Могли втратити Крим ще 1992-го

Найпопулярніша версія демократичної, проєвропейської України вже 1991 року пов'язана насамперед з тим, що ми побачили у наших західних та північних сусідів. У Польщі, Чехії, Угорщині, Естонії, Латвії та Литві до влади прийшли колишні дисиденти, здебільшого люди гуманітарного профілю. Вони дуже нагадували наших "шістдесятників", себто пізніших "рухівців". Їх прихід до влади призвів до кількох років дуже болісних економічних та соціальних реформ, а тоді – до стрімкого економічного зростання.

Чи могли б ми повторити їхній шлях? Боюсь, що навряд чи. І ось чому.

Коли ми в запалі дискусії стверджуємо, як добре було б за Чорновола-президента, то забуваємо дві найголовніші причини, чому він президентом не став.

Перша і найголовніша - радянська ментальність більшості українців. Ментальність не в сенсі національному, а саме в методі, ставленні до світу, до держави – у реакції на зовнішні подразники. Українці, на відміну від згаданих вище країн, у більшості мали за плечима 70 років радянської влади. Виняток – Західна Україна, проте демографічно і соціально Захід становив вимоги Саме тому це населення ще навесні 1991 року голосувало за збереження Радянського Союзу, а за пів року – за незалежність. Бо так сказала влада – отже, так і треба. Очевидно, що підтримати Чорновола абсолютною більшістю ці люди не могли.

Друга, не менш важлива – Чорновіл мав низку конкурентів серед "своїх". Перед першими в історії всезагальними виборами глави держави націонал-демократи банально пересварилися. Тож замість виборів "один на один" ми отримали "один на п'ять". Постаті Лук'яненка та Юхновського добряче розмили національно-демократичних електорат. А постать Гриньова не дозволила залучити електорат російськомовний. Велика кількість людей, котрі співчували націонал-демократам, бачивши ці самопоборювання, плюнули й підтримали Кравчука.

Усього цього не було в повищих країнах. Там опозиція дружно виступила єдиним фронтом і вщент розбила комуністичну верхівку.

Уявімо собі, що якимось дивом Чорновіл таки переміг. Тоді він мусив би негайно копіювати балтійський досвід: провести парламентські вибори, де націонал-демократи мали б отримати бодай більш-менш респектабельний відсоток голосів. А тоді відразу ухвалювати закон про громадянство, який би відсік більшість російськомовного і російського населення від нових українських паспортів – а отже і від участі в політичному житті країни. Але те, що можна зробити в Латвії чи Естонії, важко втілити в Україні. Негромадян тут набралося б не менш, ніж десять мільйонів. Що безперечно спровокувало б реакцію Росії і внутрішній конфлікт.

Отже, ми ніяк не мали подібної ситуації з нашими західними сусідами. Логіка міркувань, що "було б так, як у Польщі та Чехії", мала б виправдання, якби йшлося про Галичину – три області. Можливо, з Буковиною. Проте Україна – не лише Галичина. А тому все складніше.

Набагато краще порівняти ситуацію в Україні з тим, що робилося на Балканах та на Кавказі. Дисиденти прийшли до влади у Болгарії, Грузії, Азербайджані. У Румунії їх одразу криваво розігнала вже нова, "демократична" влада за допомогою шахтарів (знайомо, ні?). У Болгарії вже в середині дев'яностих соціалістична опозиція звела нанівець намагання президента-дисидента Желю Желева провести радикальні реформи. Обидві країни значно затримались у своєму розвитку порівняно з центральноєвропейськими.

 

Так само на Кавказі: Грузію очолив дисидент Звіад Ґамсахурдіа, Азербайджан – Абульфаз Ельчибей. Події в цих країнах, де існували анклави національних меншин, стали дуже промовистими. Такий сценарій видається мені найімовірнішим, якщо проводити паралелі з нами.

Намагання швидко покінчити з комуністичним минулим та проросійською п'ятою колоною вилилися у серйозні внутрішні протистояння. Росія до краю роздмухала військові конфлікти відповідно у Самачабло (так званій "Південній Осетії") та Нагірному Карабаху. На президентів та їхні партії почали тиснути проросійські сили всередині країни. Населення було переконане, що "громадянська війна", економічний занепад, політичні протистояння – це наслідок "ультранаціоналістичної" політики нових лідерів.

Гамсахурдіа скинули через 11 місяців, Ельчибея – через рік і півтора місяця. Це зробили проросійські "патріотичні сили", які відразу завели Грузію та Азербайджан до СНД, позбавили свої країни окремих територій і надовго опинилися між молотом і ковадлом. Грузії знадобилося 10 років, щоб знову привести до влади націонал-демократів. В Азербайджані це досі неможливо.

Не забуваймо російський чинник. Нас не має вводити в оману "демократичність" російської влади перших післярадянських років. Саме ця влада і розв'язала криваві конфлікти у Грузії та Азербайджані, Молдові та Таджикистані – скрізь, де існувала небезпека приходу до влади національних сил. Окрім країн Балтії, на яких залежало Заходові. Україна не стала б винятком. Ми могли втратити Крим ще 1992-го. А до нього ще й цілу низку областей.

У кращому разі після перемоги Чорновола ми мали б ту саму економічну катастрофу, яка і сталася в реальності. Якщо взяти до уваги можливість громадянських конфліктів та російської інтервенції, це призвело б до падіння націонал-демократів уже наприкінці 1992-го. На наступні 15–20 років країна стала б тотально проросійською. З усіма наслідками. Навіть у реальних обставинах, коли націонал-демократи аж до 2004 року не були при владі взагалі, чимало російськомовних в Україні вживають приказку "спасибо Руху за разруху". Можна собі лише уявити, що було б, якби Рух пробув при владі отой один рік.

Звичайно, Україна Чорновола не ввійшла б до СНД – тобто номінально не брала б участі в розвалі Союзу. Держава б відновила свою правосуб'єктність з часів УНР, наново вступала б до ООН, скасувала пакт Молотова-Ріббентропа тощо. Що моментально перетворило б проблему Криму, Закарпаття, Буковини і так далі у вкрай нагальні. І було б абсолютним дивом, якби Україна зберегла свої кордони до кінця 1992 року.

Найгіршим наслідком була б "боснізація" України. Себто перетворення її на таку собі Боснію та Герцеговину – неповноцінну державу, яка тримається лише завдяки балансу зовнішніх сил. Таке цілком могло трапитися.

Ще раз – усі ці можливі кроки Чорновола і Руху я вважаю правильними. І єдино можливими для адекватних українців, що прийшли до влади у своїй країні. Саме тому згаданого цуґцванґу не можна було б уникнути.

Є невеличкий, зовсім примарний шанс, що Україна могла б повторити долю Хорватії. Якби Чорновіл, прийшовши до влади, встановив сильний прозахідний режим і після першої поразки (наприклад, з Кримом) лише посилив центральну владу, придушив опозицію. А на початку 1994 року вже вишколеною за допомогою НАТО армією відновив би контроль над півостровом – поки росіяни в'язли у Чечні. Проте це – на грані фантастики. Знов-таки, навіть у часи Другої світової війни хорвати спромоглися мати сяку-таку державу – на що українці просто були нездатні.

Я безмежно шаную і люблю пана Вячеслава. Він безперечно найвидатніша постать в Україні за останні 30 років. Може, воно і на краще – що все сталося саме так. Гірше, що його немає з нами. І це пече досі. Коли перечитуєш його статті, книжки, дивишся старі відео – розумієш, що з ним наша політика була б непорівнянно адекватнішою, серйознішою, і, сказати б, нормальнішою. І так хотілося б почути його голос і думки з приводу того фарсу, що відбувається зараз у нас.

×