Ексклюзиви
Четвер, 25 лютого 2021 12:40

Україна перестала бути колонією

Але дехто твердить протилежне

У лютому Україну струснуло кілька скандалів, пов'язаних з російськомовним або російськоцентричним (часто це одне й те саме) сегментом населення. Було вимкнено три проросійські канали Козака-Медведчука – Newsone, ZIK та 112. Професорку педагогічного університету Драгоманова Євгенію Більченко відсторонили від викладання через українофобські заяви на фейсбуку. Негативних реакцій на українську мову теж побільшало.

Ясна річ, такі проросійські автори чи ресурси видають публіці численні меседжі, здебільшого заяложені. На них або не хочеться відповідати через очевидну безглуздість, або відповідати нема сенсу. Бо до тебе це робити десятки тисяч разів – обґрунтовано й не дуже, малими повідомленнями і розгорнутими книжками. Ставати десять тисяч вісімнадцятим не дуже й хочеться.

Але є тези, які, на жаль чи на щастя, досить нечасто зустрічаються в публічному просторі. Більше того, їх ялозять не лише проросійські чи антиукраїнські сили. Їх можна почути з уст простого дядька в селі і полум'яного націоналіста в Києві. І саме через те про них варто деколи згадувати.

Одна з найголовніших: "Україна – це колонія", "Україна перетворилася на колонію США і Заходу", "Нами керують іззовні" тощо. Ця теза була мейнстрімова як у постах Більченко, так і в редакційній політиці повищих каналів. Це постійно можна почути від Шарія і ОПЗЖ, не кажучи вже про офіційні заяви російської влади.

Спробуймо зрозуміти, що ж означає "колонія" і чи можна за таку вважати сучасну Україну. Чи була вона колонією і чи є нею зараз.

Основне визначення, яке надають для цього терміну словники, таке: "Територія або країна, що перебуває під владою іноземної держави, позбавлена політичної та економічної незалежності. Управляється на основі спеціального режиму". Це з вікіпедії. Словник української мови, виданий у радянські часи, зазначає: "Країна, позбавлена імперіалістичними державами політичної та економічної незалежності". А от Оксфордський словник "колонією" називає: "Країну або території під повним або частковим політичним контролем іншої країни та зайняту поселенцями з такої країни". Визначень багато, але приблизне значення однакове. Це країна, позбавлена своєї незалежності, як політичної, так і економічної, яка керується іншою країною – або через прямий представників цієї країни, або через місцевих креолів, які виконують функції таких представників.

Зрозуміло, що представники Росії та російського світу звикли сприймати світ з позицій метрополії, якою впродовж кількасот років була Росія. Світ – як сукупність метрополій з залежними державами або безпосередньо колоніями, рано чи пізно завойованими. Тому будь-яке відхилення від російської політики або намагання унезалежнитися від Росії сприймається росіянами як перехід власної колонії до іншої метрополії – умовного Заходу, ісламського світу, Китаю тощо. Мислити категоріями незалежних держав росіяни не навчилися.

Натомість ми чудово розуміємо, що проголошення колонією незалежності і проведення самостійної політики – байдуже, на яку країну вона орієнтується і чи орієнтується взагалі – це ознака саме деколонізації. Це поява суб'єктності.

Все, що відтепер відбувається в Україні, вирішується виключно в Києві

Таку суб'єктність Україна здобула 1991 року. Це означає, що все, що відтепер відбувається в Україні, вирішується виключно в Києві. Тобто, на рішення української влади можуть впливати чимало чинників, проте останнє слово – саме за нею.

Колоніальний статус цього не передбачає. Колонія не може вирішувати сама за себе. Сама логіка колонії як псевдодержавного утворення передбачає те, що головні рішення ухвалюються метрополією. Не існує національної армії, національної економіки, зовнішньої політики, культурної, освітньої, податкової політики тощо. Як такої політики не існує. У кращому разі може існувати ерзац – наприклад, та ж таки УРСР, про яку йтиметься нижче.

Україна як самостійна держава проводить свою політику у спосіб, у який вважає за потрібне. І вже те, що ця політика не подобається абсолютній більшості країн світу (скажімо м'якше – абсолютна більшість країн світу мають до неї претензії), означає, що ми ніяк не можемо бути колонією. Адже і для Заходу ми вкрай мало приємні. Наше законодавство, в тому числі економічне, наша політика в різних сферах життя, історична політика тощо не влаштовують умовний колективний Захід – ті ж таки Сполучені Штати, Велику Британію та Європейський Союз. Як саме Україна може бути колонією держав, які дуже критично налаштовані щодо того, як вона розбудовує свою економіку або суспільство? Польща, Румунія та інші країни незадоволені нашою історичною та мовною політикою. Росія незадоволена вже тим, що ми існуємо. Якщо говорити про тих, хто загалом задоволений, то на думку приходить хіба Грузія чи Литва. Але ж ми не можемо бути колонією Грузії та Литви!

Паралельно прихильники "колоніальності" України намагаються наголошувати на економіці та демографії – мовляв, в Україні відбувається постійна деіндустріалізація, кількість населення падає, люди їдуть та вмирають. З цим важко не погодитись. Як і з тим, що це наслідки колоніальної політики. От тільки якої?

Поруч з загальним колоніальним дискурсом проросійських сил в Україні існує і власний дискурс колоніалізму. Дедалі більше інтелектуалів схиляється до того, що Україна була колонією. Колонією європейського типу, що ніяк не скасовує правдивості цього постулату. І колонією вона була вже від XVIII століття. І аж до кінця століття XX.

В Україні проводилась типова колонізаторська політика. Будь-які прояви української ідентичності та самої можливості виникнення України як суб'єкта жорстоко придушувались. І не уявно чи відносно – санкціями, кредитами тощо, – а реально. Масовими вбивствами, арештами тощо. В цьому є принципова різниця з тим, що маємо зараз.

Одним з головних завдань колонізатора, надто європейського, є спроба змінити етнічний компонент. Або принаймні його ідентичність. Це і нав'язування власної мови, і топоніміки, і традицій, і історії. Особливою "фішкою" в такій ситуації є розміщення колонізованої території на мапі власної історії – для підтвердження того, що відповідна країна здавна є частиною метрополії. От лише погані сусіди весь час її намагалися від тієї метрополії відірвати.

Усе це, знов-таки, збігається з політикою як Російської імперії, так і Радянського Союзу. Для України підготували цілу концепцію трьох гілок російського народу, Русі як російської землі і Києва як російського міста. Байдуже, що саму цю концепцію розробляли таки українці на користь митрополії – це ще один зразок креолізації інтелектуальної верхівки колонізованого народу.

 

Крім історичних обґрунтувань колонізатор намагається, якщо є змога, максимально колонізувати (тут уже у значенні "заселити") нові території. Зокрема, в Україні кількість етнічних росіян доходила до 20-25 відсотків. І поводження абсолютної більшості з них до місцевого населення мало чим відрізнялося (і здебільшого мало чим досі відрізняється) від ставлення англійців до індійців, французів до алжирців або італійців до ефіопів. Це принципова риса колонізатора – розглядати місцеве населення як неповноцінне і нездатне до самостійного життя у принципі. А отже, колонізатор завжди вдається до креолізації – створення якнайширшого прошарку серед місцевого населення, яке б прийняло і засвоїло його культуру, мову, звичаї та традиції, дивилося на світ його очима. Якщо немає расових упереджень, колонізатор також активно сприяє змішуванню населення з колоністами. А також намагається сприяти розселенню колонізованого населення на своїй власній території – через отримання роботи, посади, служби у війську, в релігійній сфері тощо. Звісно, це сприяє втраті такими людьми своєї національної ідентичності.

Усе це ми проходили. Ясно, що Україна станом на 1991 рік мала не лише понад 20 відсотків етнічних росіян, а ще й не замалим половину етнічних українців, які "успішно" пройшли креолізацію. Тобто, фактично стали росіянами, ставлячись до всього українського як до етнографічної "п'ятої ноги", непотрібного додатку, який здебільшого лише заважає жити.

Всього цього немає зараз. Важко собі уявити цілі регіони, що спілкуються між собою мовою "колонізаторів" – умовною англійською. Важко навіть двох українців уявити. Не можна уявити собі асоціювання українців з англо-саксонською культурою, традиціями, звичками тощо. Не може навіть теоретично йтися про колонізацію території України "англо-саксами" або відчутне змішування населення в межах ЄС. Тобто, всі ці особливості колонії теж не підходять для теперішнього становища України.

Тепер щодо економіки. Колоніальна економіка передбачає створення з колонії сировинного придатку до економіки метрополії. І це саме те, що закидають теперішній Україні російські пропагандисти. Проте, якщо уважно подивитись на структуру економіки, можна легко побачити, чому так сталося і ким це планувалось.

Україна постачає сировину на зовнішні ринки, яку виробляє на заводах, збудованих у радянські часи. Саме тоді було закладено економічний принцип пов'язаності економіки УРСР з іншими республіками Радянського Союзу. Тобто, радянська влада старанно уникала розміщувати в Україні повний цикл виробництва. Грубо кажучи, ми могли виготовляти деякі деталі до агрегатів, які вироблялися в Росії, а в себе такого виробництва просто не мали. З відновленням незалежності ці зв'язки перервалися, і такі заводи просто стали непотрібні. І саме тому трапилася форсована деіндустріалізація, на яку нарікають росіяни. Тобто, це є наслідком колоніального режиму. Але зовсім не сьогоднішнього, а таки радянського. Зрозуміло, що тепер Україні доведеться розбудовувати власну економічну систему, з замкнутими циклами виробництва. Вона, безперечно, значно, відрізнятиметься від того, що тут набудували колонізатори.

Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція

Отже, Україна таки була колонією – близько 300 років. І саме зараз перестала нею бути. Зовнішня орієнтація України – це не колоніалізм, а, навпаки, суб'єктність. Особливість цієї суб'єктності – ми самі можемо обирати, з ким, як, коли і навіщо співпрацювати. І що саме мусимо в нашій країні робити. Колонії цього не мали, не мають і не можуть мати.

Ще Євген Маланюк у своїй промовистій праці "Малоросійство" дуже чітко відзначив різницю між суб'єктною та колоніальною свідомістю:

"Москвофільство чи інше фільство (їх було кілька в нашій історії) то є можливий напрям нашої національної політики. В цім сенсі був "переяславський" момент москвофільства в політиці Богдана Великого, як москвофільськими були цілі десятиліття національної політики великого Івана Мазепи. Як туркофільство Петра Дорошенка. Як змушене полонофільство Виговського чи Петлюри. Всі ці приклади – то політика чи тактика. Але малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм".

Саме в цьому головна проблема. І саме тому росіяни називають нас "колонією" (в перекладі з російської – не колонією Росії). Бо ми не капітулюємо.

Зараз ви читаєте новину «Україна перестала бути колонією». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 105
Голосування Який результат покаже збірна України з футболу на Євро-2020/21?
  • 1) не вийде з групи
  • 2) дійде до 1/8 фіналу
  • 3) дійде до 1/4 фіналу
  • 4) дійде до 1/2 фіналу
  • 5) дійде до фіналу
  • 6) виграє турнір
Переглянути