500 років російсько-українських війн. Битва за "київську спадщину". Частина І

Теперішня російсько-українська "велика" війна є продовженням не лише агресії 2014 року, претензій початку дев'яностих чи "нашої столітньої", тобто війн 1917-1921 років. Конфлікти двох сусідок сягають своїм корінням набагато давніших часів – щонайменше XV століття! У той момент ледь не всі заселені українцями землі перебували у складі Польського королівства та Великого князівства Литовського, Руського та Жемойтського (об'єднаних персональною унією). Саме ця "Литовська Русь" завдяки системі врядування та культурі сприймалася тодішніми русинами-українцями як своя. На іншому краю Східної Європи піднеслося Велике князівство Московське, яке, скинувши ординську зверхність, одразу ж перейшло до зовнішньої експансії. І Київ, а з ним і вся "руська спадщина", на століття стали причиною литовсько(україно)-московських війн.

Позбавивши у 1471 році Новгородську республіку фактичної незалежності, московський великий князь Іван ІІІ наступного року так велів своєму посланцю пояснити новгородцям новий статус-кво: "Отчиною є моєю, люди новгородські, з початку: від дідів і прадідів наших, від великого князя Володимира, що хрестив землю Руську, від правнука Рюрика, першого великого князя в землі вашій. І від того Рюрика навіть і до сьогодні знали ви один рід тих великих князів, перше київських".

Не те, щоб покликання на спадок Володимира як на аргумент раніше не зустрічалося – так, у "Задонщині" (злам XIV і XV ст.) заклик до "братів і князів руських" виступити разом проти Мамая обґрунтовувався тим, що "гніздо ми великого князя Володимира Київського!". Однак чи не всі попередні згадки про єдність Русі або династичну тяглість зустрічалися в літературних творах, тепер же "київська спадщина" була піднесена до рангу політичного інструменту. І висунення претензій на сам Київ було лише справою часу.

Попри укладення 31 серпня 1449 року "вічного миру" між Василем II, великим князем московським, та Казимиром IV, великим князем литовським і королем польським, ситуація на литовсько-московському кордоні залишалася складною. Взаємні напади на порубіжні міста були звичною справою.

 

Прагнучи остаточного визволення з-під влади Золотої орди, 1474 року московський князь Іван ІІІ уклав союз із кримським ханом Менґлі Гераєм. Це спричинило хвилю кримських нападів на українські землі у складі Литви та Польщі, апофеозом яких стало цілковите знищення Києва 1 серпня 1482 року. Литовський князь, своєю чергою, підтримував золотоординських ханів проти Криму та Московії, але не надто успішно.

1485 року Москва поглинула свого останнього конкурента – Велике князівство Тверське, пов'язане союзом із Литвою. Але зайнятий відбиттям турецької загрози в Молдавії аж до 1487 року, Казимир IV нічим не допоміг тверичам. Між тим, два великокняжі кордони повністю зійшлися, а ще з 1478 року московські посли вели розмову про підпорядкування їхньому правителю литовських Вітебська та Полоцька.

Яблуком розбрату між Литвою та Московією була група залежних володінь, що називалася Верховськими князівствами. Останні залишки Русі (точніше – Чернігівської землі), ці князівства перебували під сюзеренітетом великого князя литовського, але зберігали внутрішню автономію, а їхні правителі мали право перейти на службу до іншого володаря. Реалізація цього права і призвела зрештою до війни, і переважно на цих теренах (нинішня Білорусь) точилися бойові дії упродовж наступних десятиліть.

Перша литовсько-московська війна розпочалася навесні 1486 року з прикордонних сутичок і тривала у неоголошеному форматі до літа 1492 року. Сторони обмінювалися невеликими походами, у яких московіти взяли кілька литовських містечок, але офіційно війна так і не була оголошена. Зіткнення були нечисленними і небагатолюдними та відбувалися переважно між представниками одних й тих самих родин, які служили різним господарям. Частина князів з Литви "від'їхали" на кремлівську службу з примусу, оскільки їхні володіння були захоплені московітами, але дехто перейшов добровільно, "прихопивши" із собою свої уділи. А оскільки ініціативою володіла Москва, підконтрольна їй територія поступово збільшувалася. Головні литовські сили були відтягнуті на виснажливу боротьбу із кримськими нападами.

Паралельно до цього Іван ІІІ прагнув залучити до боротьби проти Литви і Священну Римську імперію. У 1490 році він писав майбутньому імператору Максиміліану Габсбургу про свої плани – "почнемо відвойовувати свою отчину Велике князівство Київське, котрим володіє Казимир, король польський та його діти". Династичний аргумент – походження московських князів від київських – був покладений в основу його домагань.

Влітку 1492 року Казимир IV помер, а його володіння були поділені: на литовський престол зійшов Александр ІІ, на польський був обраний Ян Ольбрахт. Іван ІІІ скористався нагодою і у серпні вересні напав на Литву трьома ратями. В січні 1493 року відбувся успішний литовський контрнаступ, однак уже в лютому-березні новий московський наступ закінчився взяттям Вязьми – стратегічно важливої фортеці на півшляху з Москви до Смоленська. На півдні навесні та восени кримці вторгалися на Київщину та Чернігівщину.

Переговори восени 1492-го та навесні 1493 року провалилися, а укладений "вічний мир" був 5-7 лютого 1494 року. За його умовами частина литовських земель переходила до Московії, а донька Івана ІІІ Єлєна виходила заміж за Александра ІІ. Литовський князь не зміг завадити появі в московському примірнику договору формулювання "государ всієї Русі" стосовно Івана, хоча сам відмовився вживати його. Незважаючи на мир, кримські напади на Литву тривали до 1500 року включно. До речі, саме на цій війні й саме у боротьбі із ординцями та кримцями проявив себе волинський князь Костянтин Острозький.

Однак литовсько-московські відносини продовжували залишатися напруженими. Москва звинувачувала Вільно у примусі до переходу в католицтво княгині Єлєни, а також удільних православних князів. Так, у Литві перевага при заміщенні вищих посад дійсно віддавалася католикам, але жодного насильницького навернення не було і близько, а крім того, з цього правила були важливі винятки. Так, 1497 року православний Острозький, до того ж найбільший землевласник на Волині, був призначений великим литовським гетьманом. Проте "релігійні утиски" представляли зручний привід для московських агентів, які агітували литовських удільних князів переходити на службу Івану ІІІ.

Конфронтація посилилася 1498 року, коли московські війська розорили три прикордонні литовські волості, а кримські дійшли до Чернігова. У переписці 1499 року хан Менґлі Герай погодився визнати майбутню московську юрисдикцію над Києвом та Черніговом. Нарешті, наприкінці 1499-го – навесні 1500 року до Московії "від'їхали" ще кілька князів – власників величезних прикордонних територій.

Не очікуючи, що Александр ІІ стерпить це, Іван ІІІ напав першим. Одна московська армія без бою зайняла низку білоруських міст, зокрема Гомель, а також українські Новгород-Сіверський, Чернігів та Стародуб (нині – російський), чиї князі ще до того присягнули Івану. Друга захопила Дорогобуж – на півдорозі з Вязьми до Смоленська. Їй на відсіч вийшли головні литовські сили на чолі з гетьманом Острозьким.

14 липня 1500 року на берегах Ведроші московське військо – і чисельніше, і краще організоване – заманило литовське в пастку і розгромило упень. Чимало хто загинув, Острозький потрапив в полон, вирватися зміг лише один загін з іншим майбутнім українським героєм – Остафієм Дашковичем. Зі свого боку, навесні – влітку кримський хан спустошив Волинь і Поділля.

1501 року у війну на боці Литви вступив Ливонський орден, тож головні московські сили відтягнулися на Балтику, а після смерті Яна Ольбрахта Александр став ще й польським королем. Однак 4 листопада під Мстиславлем литовці (серед яких був і Дашкович) зазнали чергової поразки.

В серпні 1502 року московські війська оточили Смоленськ, а кримські пройшли всю Україну та дісталися Любліна і Кракова. Тим не менше Литовсько-Польська держава встояла, а московський порив вичерпався. Влітку того ж року Менґлі Герай завдав остаточної поразки Великій орді. Однак зникнення спільного противника Криму та Московії вже невдовзі призвело до розладу між ними і переходу кримців на бік Литви.

25 березня 1503 року було підписане перемир'я, відповідно до якого за Московією закріплялися всі захоплені нею землі. Під час переговорів литовці наполягали на поверненні захоплених у них земель, московські представники відповідали, що "Руська земля вся... наша отчина; і нам і нині своєї вітчизни шкода". Якщо рахувати із втратами з минулої війни, Литва залишилася майже без третини своєї території. Новий кордон проліг всього у 50 кілометрах від Києва.

Перемир'я було укладено на шість років, але нова війна спалахнула вже за чотири. Як і минулого разу, попередні успіхи Москви лише розпалювали її апетити. У 1504 році Іван ІІІ ще раз окреслив претензії до литовського князя: "вся Руська земля, Київ і Смоленськ, та інші міста, котрі він за собою держить до Литовської землі, Божою волею зі старини, від наших прабатьків наша отчина, їхня отчина – Лядська земля та Литовська". Як визнавав сам Іван у посланні до Менглі Герая, він "хоче відібрати свою вітчизну – всю Руську землю, а перемир'я уклав лише для того, щоб дати відпочити військам та укріпити захоплені міста". Але здійснити свій намір він не встиг, бо вже 1505 року помер. За рік не стало і Александра, а обидва його престоли успадкував син Сигізмунд ІІ.

1504 року на московську службу перейшов Дашкович. А що ж Острозький? У кайданах він був доставлений в Москву, відмовився скласти присягу Івану III і був засланий до Вологди. Вже після смерті свого ворога і сходження на престол його сина Василя III у 1506 році Острозький погодився піти на московську службу, присягнув новому правителю і отримав сан боярина. Наступного року у вересні він утік до Литви і вже у листопаді повернувся на посаду гетьмана. Якраз у розпал чергової литовсько-московської війни.

Третю війну почали у 1507 році литовці, скориставшись труднощами Московії у війні з Казанським ханством, а роком раніше уклавши союз із Кримом. Литовські війська розорили околиці Брянська та спалили Чернігів, у відповідь Московія обложила Смоленськ, але безрезультатно. У липні кримське військо здійснило напад на центральні райони Московії. У вересні московіти рушили вглиб Литви, взяли в облогу Мстиславль і Кричев, але, не зумівши взяти ці міста, відійшли. Також безрезультатно закінчився їхній вересневий похід на Полоцьк.

Однак скористатися стратегічною перевагою Литва не змогла, оскільки уже в лютому 1508 року князь Михайло Глинський, посварившись із трокайським воєводою, убив його, після чого почав заколот. Щоб залучити на свій бік білорусько-українських князів, Глинський оголосив, що всіх православних Литви збираються зробити католиками, а незгодних стратять. Звістка це була тим безглуздішою, що сам Глинський був католиком.

Після провалу спроби захопити Ковно (Каунас), Глинський у березні перейшов у підданство Москви з усіма своїми містами і землями, і навіть тими, які він збирався захопити. Василь ІІІ визнавав їх його вотчинами. Першим без бою здався Мозир – його намісник був родичем Глинського. У квітні-травні заколотник зробив спробу опанувати кілька міст у Литві, але марно. У цей же час його брат Василь діяв на Київщині і навіть нібито тримав в облозі Житомир і Овруч, обіцяючи місцевій знаті відновлення Великого князівства Київського.

У червні почали прибувати перші московські загони загальною чисельністю у кількадесят тисяч осіб, одним з яких командував Дашкович. Об'єднаними зусиллями бунтівників і московітів були обложені Мінськ, Орша та низка дрібніших міст. В липні литовська армія на чолі з Острозьким не лише витіснила загарбників за кордон, але й взяла Дорогобуж та навіть Вязьму (щоправда, московіти незабаром повернули їх).

Після провалу повстання Глинський утік до Московії, де був пожалуваний двома містами, селами та подарунками. З ним переїхала і юна племінниця Олена – майбутня дружина Василя ІІІ та мати Івана Грозного. Натомість Дашкович за протекцією Острозького повернувся до Литви і був призначений старостою черкаським і канівським, ставши згодом одним з найвизначніших організаторів українського козацтва.

8 жовтня 1508 року війна завершилася підписанням договору. Найважливішою умовою було повернення Литві Любеча з околицями. Містечко було невелике, але, віддавши його, Московія втратила прямий вихід до Дніпра. Інші завоювання залишалися за Москвою. Обидві держави домовилися більше не воювати за міжріччя Оки та Дніпра і не укладати спрямованих проти сусіда угод із Менґлі Гераєм. На відміну від двох попередніх перемир'їв, всі бранці поверталися додому, окрім тих, хто попросив у Москві притулку. Глинський та його прихильники отримали право вільного виїзду з Литви разом із майном, але всі їхні землі були конфісковані та роздані лоялістам.

Далі буде

×