Ексклюзиви
Вівторок, 08 жовтня 2019 11:45

Жінки за кілька днів насилу видовбали в мерзлій землі могилу. Весь цей час ми спали на одному ліжку з мертвою мамою

ВиселенЦі в Казахстані їли ховрахів

До 1939 року ми жили в центрі повітового містечка Яворів, яке тоді було під Польщею. Будинок батьки звели у 1920-х у парку. Поляки були проти, вважали це місце для себе пам'ятним – там росли столітні липи та стояла скульптура святого Яна. Батько працював адвокатом і відстояв право на будівництво. Була умова: скульптура має залишатися на нашому подвір'ї, а в день відправи брама повинна бути відчинена. Щороку біля пам'ятника відправляли службу Божу, поляки молилися й ставили свічки. Після цього на подвір'ї все було витоптано. Зі свічок, що не догоріли, ми, діти, ліпили фігурки.

Батько Михайло Фільц був родом із Перемишля. Мав чотирьох братів і сестру. Всі хлопці були в лавах Січових стрільців або в УГА (Українська галицька армія – регулярна армія Західно-Української Народної Республіки. – Країна). Всі мали вищу освіту – були юристами. Їхня сестра Іванна вивчилася на медика у Відні. Стала першою українською лікаркою, яка брала участь у Першій світовій війні.

  Богдана ФІЛЬЦ, 87 років, композитор, музикознавець. Народилася 14 жовтня 1932-го в місті Яворів на Львівщині, що входило до складу Польщі. Мати працювала вчителькою, батько був адвокатом. У квітні 1940 року з матір’ю, сестрами Христиною та Іванною вислана в Актюбінську область Казахстану. ”Тата 1939-го арештували совєти. Ми стали ”ворогами народу”. У Казахстані жили майже п’ять років. Там поховали маму. Вона померла 53-річною”. Закінчила Львівську консерваторію, аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського. Працює там старшим науковим співробітником. Написала понад 500 музичних творів. Автор майже 400 наукових праць та п’яти монографій. Кандидат мистецтвознавства, почесний Doctor Honoris Causa Дрогобицького державного педагогічного університету  імені Івана Франка, доктор філософії мистецтва. Хобі – плавання. З їжі найбільше любить борщ. Улюблені квіти – конвалії, письменниця – Ліна Костенко. Життєве кредо: ”Відважним світ належить”. Удова. Чоловік, кандидат фізико-математичних наук Микола Мордюк, помер у 56 років. Сини 54-річний Олесь – скрипаль, Богдан, 53 роки, – доктор фізико-математичних наук. Має онуків – 31-річного Ярослава, 22-річного Романа, Лідію, 21 рік, та 20-річну Ольгу. Правнуку Любомиру – 5 років
Богдана ФІЛЬЦ, 87 років, композитор, музикознавець. Народилася 14 жовтня 1932-го в місті Яворів на Львівщині, що входило до складу Польщі. Мати працювала вчителькою, батько був адвокатом. У квітні 1940 року з матір’ю, сестрами Христиною та Іванною вислана в Актюбінську область Казахстану. ”Тата 1939-го арештували совєти. Ми стали ”ворогами народу”. У Казахстані жили майже п’ять років. Там поховали маму. Вона померла 53-річною”. Закінчила Львівську консерваторію, аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського. Працює там старшим науковим співробітником. Написала понад 500 музичних творів. Автор майже 400 наукових праць та п’яти монографій. Кандидат мистецтвознавства, почесний Doctor Honoris Causa Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, доктор філософії мистецтва. Хобі – плавання. З їжі найбільше любить борщ. Улюблені квіти – конвалії, письменниця – Ліна Костенко. Життєве кредо: ”Відважним світ належить”. Удова. Чоловік, кандидат фізико-математичних наук Микола Мордюк, помер у 56 років. Сини 54-річний Олесь – скрипаль, Богдан, 53 роки, – доктор фізико-математичних наук. Має онуків – 31-річного Ярослава, 22-річного Романа, Лідію, 21 рік, та 20-річну Ольгу. Правнуку Любомиру – 5 років

Мати походила зі старовинного роду. Її прадід Григорій Савчинський був священиком на Тернопільщині. Мав дев'ятеро дітей. Давав їм рідкісні імена: Олімпій, Крещентій, Гілярій, Текля, Теодора. Остання стала матір'ю оперної співачки Соломії Крушельницької – вона була двоюрідною сестрою моєї бабусі.

Поляки намагалися полонізувати сільських дітей. Вдавалися до підкупу. Людей, які продавалися і потім стверджували, що їхні діти хочуть вчитися польською мовою, називали хрунами. Декотрі українці чинили спротив. Батько їздив по селах, виступав там і допомагав відкривати українські школи.

Частими гостями в нас були оперні співаки Соломія Крушельницька, Модест Менцинський, Марія Сокіл, Михайло Голинський, композитори Василь Барвінський і Станіслав Людкевич. Останній у Перемишльській гімназії викладав у батька українську мову. Літом сім'єю двічі були в нього на віллі у карпатському селі Гребенів Сколівського району на Львівщині.

Наприкінці серпня 1939 року ми з сестрами й мамою повернулися з відпочинку в Карпатах. Поки нас не було, батько зробив у хаті ремонт. 1 вересня почалася Друга світова війна. На Яворів скинули бомби. У місті була паніка. З боку Варшави всі поляки тікали на схід. Дорогою у три-чотири ряди їхали на підводах і військові, й цивільні.

Коли у місто зайшли німці, їм сподобалася наша хата. У ній поселився генерал з офіцерами. Зайняли дві кімнати на першому поверсі. Нам дозволили жити на другому. Німці були охайні, щоранку вмивалися біля криниці. Через два тижні вони почали збиратися назад. Генерал пропонував батькові їхати з ними: "Скоро сюди прийдуть більшовики. Від них будуть неприємності". Тато відповів: "Чого я маю з рідної хати тікати?"

На початку жовтня у Яворів прийшли "червоні ви­зволителі". У чубатих шапках і довгих пошарпаних шинелях вели на мотузках худих корів чи телят. Виглядало моторошно. У місті стало неспокійно. Почались облави й арешти. Батько на два тижні поїхав до Львова. Коли повернувся, до нас прийшли з обшуком. Тато сховався, але його знайшли. Коли забирали, він зайшов до мене попрощатися. Я вже спала. Обняв і поцілував.

Батько сидів у тюрмі в центрі Яворова, біля ринку. Йому заборонили отримувати передачі й мати побачення. Неподалік була захоронка, звідти через маленьке віконце було видно тюремне подвір'я – невелику квадратну площу з високою огорожею. Там я востаннє бачила батька живим – він ходив із закладеними за спину руками.

У школу прийшли нові, совєтські вчителі. Переважно дружини офіцерів і місцевих чиновників. Вони казали, що мають передовий світогляд, багато знають і вчитимуть нас справжньої науки. Вони думали, що модно вдягаються. Та поєднання панського і совєтського виглядало смішно. Носили "бальні сукні", а насправді то були красиві нічні сорочки. На голови одягали беретки. Містяни жартували: "На губах шмінка (губна помада. – Країна), на голові беретка, одразу видно, що то совєтка".

У нашій хаті поселився комбриг НКВС із Москви з сім'єю. Зайняв увесь перший поверх. Там батько застелив фігурний паркет. Це комбригу не сподобалося, і він його залив червоною фарбою. Рами вікон обклеїв газетами: "Чтоб сквозняка не было". Кімнати стали схожі на конюшню.

Дружила з сином комбрига Вадимом – моїм ровесником. Інколи заходила в одну з кімнат на першому поверсі – грала на нашому піаніно. Там почали з'являтися чужі гарні меблі, посуд, одяг. Усе це належало родинам, яких арештовували й висилали в Сибір.

За якийсь час совєти вигнали нас із будинку. У передмісті виділили кімнату в старій хаті, не пристосованій для життя. Їсти ходили до знайомого професора. Наша бабуся готувала на його кухні. Потім ми переїхали до тітки по матері Іванни Кравичевої. Вона була директором школи Сестер Василіанок. В її будинку теж жили військові. Для нас виділила кімнату.

1 квітня 1940 року вночі прийшли троє військових. Кричали: "Быстрей собирайтесь! Даем полчаса!" Мама відповіла: "Я не можу нікуди їхати, бо маю перевірити зошити". Один із солдатів наказав взяти із собою велике розкладне залізне ліжко. Мама не хотіла, бо було важке. Та в Казахстані воно стало в нагоді – на ньому ми всі разом спали.

Брату Роману вдалося втекти. Коли ми збирали речі, він непомітно вийшов із будинку. Якось добрався у Самбір до тітки Роми. Її чоловік був парохом у церкві. Вони допомогли братові записатися до 10-го класу, щоб мав документ про середню освіту. 11 червня 1941 року закінчив школу. А через 11 днів розпочалася німецько-совєтська війна. Прийшли до тітки по нього: "Фильц дома?" Відповіла: "Немає, поїхав до Львова". Вони зібрали 10-класників і примусили їх рити окопи на березі Дністра. Насправді вони їм були не потрібні – і так розуміли, що відступатимуть. Коли хлопці виконали завдання, їх там і розстріляли.

Брат Роман загинув у тюрмі на Лонцького 1944-го. Його спіймали, коли з аптеки забирав ліки для УПА. Нікого не виказав.

Автор: фото надане Богданою ФІЛЬЦ
  Богдана Фільц (у першому ряду ліворуч) разом із батьками Ярославою Романівною та Михайлом Івановичем, дідом Іваном (у центрі), сестрою Іванною сидять на подвір'ї свого будинку в Яворові. Угорі стоять її брат Роман і сестра Христина. 1939 рік
Богдана Фільц (у першому ряду ліворуч) разом із батьками Ярославою Романівною та Михайлом Івановичем, дідом Іваном (у центрі), сестрою Іванною сидять на подвір'ї свого будинку в Яворові. Угорі стоять її брат Роман і сестра Христина. 1939 рік

Нас загрузили у вагон-телятник із двома ярусами нар. Вікна були заґратовані й обмотані дротом. Дихати нічим. У кутку вагона зробили дірку в підлозі, натягнули простирадло – таким був наш туалет. Їхали понад три тижні. Люди між собою майже не спілкувалися. Кожен думав, що з ним далі буде.

Казахи показували на нас пальцями й вигукували: "Паляк! Паляк!" Із вокзалу нас повезли на ферму №3 Магаджановського м'ясозаводу в Новоросійському районі за 200 кілометрів від Актюбінська. Це був голий степ. Для нас напередодні збудували барак. Працювали в городничій бригаді весь день. Вирощували огірки, цибулю, картоплю, редиску та інші овочі. Дещо могли взяти собі. З дому рідні та знайомі висилали нам цукор, чай, борошно й крупи. Чай вважався найціннішим товаром – його можна було продати чи обміняти в казахів на яйця й масло. На фермі на дорослого давали 400 грамів хліба, а на утриманця – удвічі менше. Ми з сестрою Іванною працювали, але мали тільки 200 грамів.

Після збору врожаю нам виділили кімнату в однієї жінки, а потім дали покинуту хату. Восени виганяли на поле труїти ховрахів. Місцеві підказали, що їх можна їсти. Почали приносити додому, бо їжі не вистачало. Шкурки сушили, а м'ясо смажили. Жир зливали у посудину. Зимою він нас рятував. Висушені ховрашині шкурки деколи вдавалося обміняти. За 100 давали шматок мила. Коли його в нас не було, прали одяг попелом.

З дому взяли кілька парасолів. Якось гралася одним. Це побачив син начальника-казаха. За якийсь час прийшов із батьками. Ми показали, як користуватися парасолем і виміняли його на крупу та яйця. Трохи пізніше за продукти віддали й решту.

Взимку морози в Казахстані сягають 40 градусів. Нашу хату замітало снігом до самого даху. Не було чим топити. Літом збирали кізяки й челігу – невеликі кущики бур'яну. Зрізали їх косою, вдома сушили й складали на купу.

Пошту нам привозили на верблюді. Якось отримали лист від батька. Розповів, що його засудили до розстрілу. Бабуся вирішила рятувати. Продала все, що можна було, й подала на апеляцію. Повторний суд замінив розстріл на 25-річне ув'язнення. Покарання відбував на Печорі. Коли 1942 року Йосип Сталін і польський генерал Владислав Сікорський домовилися про створення армії для боротьби з німцями, почалася амністія для ув'язнених поляків. Оскільки батько був арештований на тодішній території Польщі, вважався громадянином цієї країни. Коли вийшов на волю, знайшов нашу адресу. У листі написав, що їде. Мати просила дочекатися весни, бо взимку небезпечно. До нас він так і не доїхав. Його слід пропав десь у казахських степах.

Зимою мати почала пухнути. Померла, коли був сильний холод. У селі столяр із поламаних дверей і дощок збив труну. Жінки-виселенці за кілька днів насилу видовбали в мерзлій землі могилу. Весь цей час мертва мама лежала на нашому ліжку. Ми спали поряд.

Про смерть матері написали тітці Іванні Коченаш у Кустанайську область. Її теж вислали, працювала там лікарем. Весною вона надіслала спеціальний виклик – без нього ми нікуди не могли виїхати. Забрала до себе й стала нашим опікуном. Коли побачила нас, жахнулася – одні кості і шкіра. Не дозволяла їсти багато, а потрошку.

До України ми поверталися восени 1944-го в загальному вагоні. Тітка Іванна їхала в окремому – у поїзді її призначили лікарем. Навідувалася до нас. Їжу готували під час зупинок. Розпалювали вогонь і щось варили в казанку. Поїзд міг стояти по декілька годин – пропускали військові ешелони.

У вагонах було холодно. Сестри Христина й Іванна захворіли на тиф. Останню поклали в лікарню в Черкасах. Коли вона одужала, хвороба причепилася до мене. Під час огляду почула: "Це вже все. З неї нічого не буде". Тітка боролася за моє життя. Аналізи показали, що в мене малярія.

Умови в лікарні були жахливі. Палати переповнені, багато поранених із фронту, каліки з милицями. По підвіконню та підлозі бігали пацюки. Тітка принесла мені мешти (туфлі. – Країна), щоб я змогла вийти на вулицю. Щури згризли шматок.

1945 року рідні допомогли нам приїхати до Львова. Христина вступила до медінституту, Іванна – в музичне училище, а я – в музичну школу. Пізніше ми з Іванною вступили до консерваторії.

Соліст Львівського оперного театру Петро КармАлюк любив пісню "Вівці мої, вівці", яку виконував Гуцульський ансамбль пісні й танцю. Звернувся до Станіслава Людкевича, щоб той зробив її обробку для соло з фортепіано. Той передоручив мені. Кармалюк узяв пісню в репертуар. Наприкінці 1980-х на декаді української музики в Кремлівському палаці з'їздів у Москві він із Платоном Майбородою представляв Україну. На сцені композитор почав грати вступ до своєї пісні "Рідна мати моя", яку мав виконати Кармалюк. Та замість неї той затягнув "Вівці мої, вівці".

2004 року брала участь у концерті в посольстві України у США. Наприкінці учасники захотіли зробити спільне фото. Запропонували стати на тлі портрета тодішнього президента Леоніда Кучми. Попросила, щоб замість нього повісили герб України. Вийшла гарна фотографія.

Зараз ви читаєте новину «Жінки за кілька днів насилу видовбали в мерзлій землі могилу. Весь цей час ми спали на одному ліжку з мертвою мамою». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 4650
Голосування Чому президент Зеленський погодився на "формулу Штайнмаєра"?
  • Хоче швидких перемог для себе і не розуміє наслідків для країни
  • Робить це через тиск європейських партнерів
  • Піддався Росії
  • Це зрада і немає, чого обговорювати
  • Ще не все пропало, ситуацію можна виправити
  • Ваш варіант у коментарях
Переглянути
Погода