Про що говорили у столиці напередодні локдауну
Із 5 квітня в Києві оголосили жорсткий карантин. Зачинили школи, дитсадки, торгово-розважальні центри, ринки та спортивні клуби. У громадський транспорт пускають за перепустками.
Напередодні локдауну в тролейбус на Солом'янській площі заходить чоловік із жовтою сумкою служби доставки. Салоном розноситься запах піци.
– Я парєнь чесний. Люблю жінок за откровєнность. Я її на шашличок звозив, з батьками познайомив. А вона мнеться, – каже у слухавку і прикладає проїзний до валідатора. – Взяв ініціативу у свої руки. Замовив суші, вінішко. Стукаю у двері, а відчиняє пацан років 10. Каже, мами немає вдома. Не маю нічого проти дітей. Але вона мені про сина не говорила. Змовчала – це все одно, що збрехала. Я пацану суші залишив і звалив. Спочатку трубки не брав. А коли взяв, питаю: "Що ти ще від мене скриваєш? Може, в тебе і чоловік є?" Коли правду почув, мало не впав. То не син їй, а брат. Мамка в 54 роки завагітніла.
На іншому смартфоні бере ще два замовлення по району.
– Що кажеш? По пивку? Нє, брат, сьогодні не вийде. Буду працювати допізна. Ти ж знаєш, хочу за локдаун на "Жука" дозбирати.
На зупинці біля столичного цирку чоловік у чорному бейсі так жестикулює перед співрозмовником, що з руки злітає фітнес-браслет.
– По новостям кричат, что украинцы боятся прививок. Я в электронную очередь записался, звоню в поликлинику, прошу вакцину против ковида. А в ответ: "Вам 80 лет? Не положено". С такими темпами мне еще 40 лет ждать. Теще 83, а ей никто уколоться не предлагал.
Його знайомий-бородань несе під пахвою парасолю.
– Сусіду діти заборонили CoviShield колоти. Дід дождався, поки всі підуть на роботу, і побіг до сімейного лікаря на прививку. На ніч температура до 38 піднялася. Через день був здоровий, как огурчик.
Чоловік у бейсі стягує на бороду маску з павуком:
– Дети принесли коронавирус из школы. Я три недели лежал. Соседи думали, что умер, потому что во двор не выходил. Семейный врач не приняла. За 800 гривен сходил в частную – 30 процентов поражения легких. А у жены безсимптомно. Поскакала сегодня на маникюр и завивку. Боится, что карантин продлят до Пасхи.
– Да, у 90 процентів українців синдром відкладеного життя. Думають: після локдауну зміню роботу, куплю квартиру, вийду заміж. А що, як тепер будемо жити від локдауна до локдауна? Анекдот чув? У 2025 році чоловік знаходить у шафі одноразову маску і ностальгує, поправляючи скафандр.
Кучерявий брюнет показує товаришу спецперепустку на громадський транспорт, яку отримав на роботі. Він – пожежник. На станції метро Льва Толстого спускаються ескалатором.
– Ледь вибив. Кажуть, до середи роздадуть. А мені що пішки з лівого берега на роботу йти?
– В інтернеті такі по 200 гривень продають. Я думав купить, але ж без посвідчення не дійсні, – товариш читає на смартфоні новини.
– Ти бачив їхні декларації? Мільйони під матрасами ховають. Я депозит із банку забрав. Їм Україна треба? Якщо стріляти почнуть, здиміють звідси першим рейсом.
– Ти думаєш, Путін далі попре?
– А для чого американці залишили свій авіаносець у Середземному морі? Розвідка не бреше.
– Із Донбасу чи не щодня "груз 200" їде. А в Зеленського мовчать. Знайома мамки двох синів відправила на війну. Після бою зникли, а вона їх загиблими не визнає.
Біля метро Політехнічний інститут дівчина з дредами ховає у джинсовий рюкзак книжку американки Гретхен Рубін "Проєкт щастя".
– Я тобі про Соню з мого села розказувала? Через 12 років після школи дізналася, що однокласниця – її рідна сестра, – каже.
– Як таке може бути? – запитує блондинка із рожевими кінчиками.
– На все село руді діти були тільки в дядька Льоші. Всі знали, що він гуляв. Про батькові романи Соня вже після смерті дізналася. Вияснила, що один брат у Вільнюсі живе, інший – у Мілані на заробітках. А сестра-однокласниця – через дві хати. Спілкуватися з нею не хоче, вони ще в школі не дружили.
– Мене батько покинув у 3 роки. Пішов на роботу й не повернувся. Я його щодня виглядала, поки вчитися не поїхала. З'явився на моєму весіллі. Сказав, що йому залишилося жити пів року. Думав, розтаю – і почнемо спілкуватися. Чотири роки минуло. Досі живий.
Заходять у взуттєвий магазин, який мав бути зачинений на карантин. Біля входу червоно-біла стрічка й оголошення від руки: "Видача інтернет-замовлень". Хлопцеві у рваних джинсах виносять дві пари кросівок 44-го розміру. Той міряє, але нога не влазить у жоден. Купує за 1400 гривень на розмір більші. Продавщиці зачиняють за ним двері. Вмощуються на стільцях і плюють насіння біля вітрини.
– Вона хотіла відвертості. Спитала, що мені в ній не подобається. Я і ляпнув: "Характер", – чоловік із пляшкою пива в парку КПІ пригощає чипсами хлопця з електросамокатом. – Пошкодував, але було пізно. Спочатку кричала, потім мої речі почала в валізу складати. З карток гроші на свою перевела. У мене ж до всього був один пароль – день народження тещі.
– Де ти тепер ночуєш?
– У хостелі на Контрактовій. Познайомився там з американцем, приїхав до Києва шукати матір. 1998-го його всиновило подружжя з Чикаго. У чувака прізвище – Коваленко. Попробуй щось накопай, коли однофамільців – 90 тисяч. Я подзвонив другу з поліції. За годину навів усі справки. Знайшли, Двері відкрила беззуба жінка. По паспорту їй 45, а виглядає на 70. Відмовилася від дитини в пологовому, бо жила у студентському гуртожитку. В Чернівці до батьків не хотіла повертатися. Більше дітей не мала. Пізніше шукала свого Ваню по всій Україні, а прилетів американець Маріо. Я думав, хлопець зрадіє. А він вислухав, дістав тисячу доларів, поклав на тумбочку і пішов. Каже: "Бреше. Я в неї не єдиний син. Мені батьки говорили, що був старший брат, але його раніше всиновили".
– Христос Воскрес!
– Воістину воскрес! Так у нас же Великдень через місяць, – жінка із золотими зубами вітається до худої та високої в зеленому береті.
Зустрічаються в черзі до каси в супермаркеті. В обох у кошиках лежать крупи, м'ясо і олія за акційною ціною.
– У католиків Пасха. Але мене батько вчив, що треба бути до чужих свят толерантними. Ніхто не знає, яка дата правдивіша. Кажуть, ми з календаря збилися.
3 
1
Коментарі