Василь Нелуп здійснив чотири походи на козацькій чайці
Мої пригоди на чайці почалися 2001 року. Прочитав про неї в газеті. Хотів на чайку попасти, бо який же це козак, що не ходив по морю? Мій друг Василь Середенко був знайомий із козаками, які плавали на чайці. Питає: "А будеш коком? Тоді поїхали". Іншого місця не було. Я погодився, і куховарив шість років. Хоча до того з кухнею справ особливо не мав. Прізвисько Квочка отримав якраз через те, що годував усіх.
Перший похід мав у Чорне море. Паспорта при собі не було ні закордонного, ні українського. В Очакові зустрічають митники. Василь Качмар каже: "Ти – кок, у тебе на камбузі сміття назбиралось. У прикордонників буде шок невеличкий. Почнуть розпитувати, де ми були, що бачили. 5 хвилин побудь, а тоді спитай, куди можна сміття винести. Покажуть, і вже не вертайся. Знайди бар і сиди там, доки до тебе прийдемо". Так воно і вийшло. В барі пили пиво до третьої ночі, тоді подалися на чайку. В бармена добрий виторг був. Він вибіг за нами на вулицю: "Хлопці, знайшлася ще бочка!" Але ми вже махнули рукою.
Походимо по Швеції і Данії, а ставимо чайку в Польщі. Там наші друзі. На півночі поляки не такі, як коло України. Тут, ближче, якісь злі на нас. На фестиваль морських пісеньок "Шантомеж-2004" їхали і самі по-бойовому. Воювали як-не-як 300 років. Ті, що зустрічали нас, теж остерігалися: "Понапиваються! Поляки й між собою б'ються, а ще козаки приїдуть!" Але вийшло братання.
Вісла – річка широка, проте мілка. 25 років на кораблях ніхто не проходив. Вікінги хіба що на своєму дракарі історичному. Він пузатий, але не глибоко сидить. Пішла чайка. Гуп – і на мілину, і замулює зразу. Бувало, по три дні стоїмо. Якщо можемо – зачепили блоком і стягнули. Не можемо – кликали на допомогу місцевих. Раз на камені налетіли – аж усе перевернулося в чайці. Плавкран підійшов до нас і теж сів на мілину. Ми звикли штовхати чайку. Штовхнули і той стотонний кран – і потрошку виперли його.
Три роки чайка стояла в Ґданську. Познайомилися там із лицарями. Один без руки, але дуже вміло рубається. Вони приходили компанією їсти до нас. Через рік той, що без руки, знову завітав на корабель. Каже: "Запрошую в місто Хель". Кажу: "Ми були там. Погано нас приймали". Пообіцяв, що цього разу все буде, як треба. Приходимо. Приймають у найкращому барі: безкоштовне пиво, сосиски. Нас було з десяток і стояли чотири дні. Виявилося, безрукий уже не б'ється. Став директором бару.
У Ґданську побачилися з президентами. Там якраз був економічний форум, а на ньому – наші Петро Порошенко і Віктор Ющенко. (Baltic Business Forum. – Країна) На кожній охороні запитували: "Куди йдете?" Ми казали: "До президента!" Вони: "Ну, ідіть. Наступні з вами розберуться". Добралися до палацу. "Далі пустити не можемо. Але передамо, що ви тут". Приходить за якийсь час чоловік і каже: "Ющенко до вас вийде. Чекайте". Зразу каву запропонували. Капітан наш поляк Царек Байєр не вірив, що побачимо президента. Говорив: "То єст нєможліво". Виходить Ющенко. Вітається, фотографуємося з ним. Підходить президент Александр Квасневський: "Я теж хочу сфотографуватися". Є знімок: стоїть наш Царек, з одного боку від нього Ющенко, з другого – Квасневський.
Капітанами часто запрошували іноземців. Українці просять грошей. А іноземці ще й доплачують. Їм приємно мати запис у книжці, що був капітаном старовинного козацького корабля. Був капітан із Німеччини – мусульманин Соломон. Був швейцарець Ян.
Сидимо в Данії. Приїжджає посол України Наталія Забіла: "Почула, що ви тут. Чому не прийшли в посольство?" – "Та вже збираємось". Підходимо чайкою до берега. Сидять журналісти на пірсі. Ми зарядили гармату. На той борт, який у бік берега. Вона хоч і холостим стріляє, але пиж вилітає і вітром його несе. А Гриць Козій підпалив ґніт і кричить "Ахтунґ! Ахтунґ! Ахтунґ!" Гармата коли лупонула, то половина журналістів на асфальті валялися з переляку.
Ла-Манш називають Англійським каналом. Там протяг такий! Із півночі на південь у бік Африки. Йшли з двигуном, але приплив зносив нас назад. Вже чотири дні не можемо пройти. Вітер у лоб. Нарешті дотягнули до Сени. Пришвартувалися в місті Гавр. На вахті – я з Віталієм Струтинським. Вирішили поспати. Всі вирубились. Віталій будить мене: "Чайка б'є бортом!" Розбурхали капітана. Каже: "О, це ж відплив". На 6 метрів вода впала і далі убуває. В останній момент перешвартувалися за кнехт – велетенську ручку, за яку кріпляться океанські кораблі.
За нами – армада історичних кораблів. Їдуть на фестиваль у Руан. Великі – куди до них нашій чайці. Вирішили і ми взяти участь у змаганнях. Щось рація не працювала. Всі рушили, а ми стоїмо. Питаю: "Старт був?" – "Та, напевно, був". Рушили – і почався повний штиль. Стоять кораблики добу-другу. Трохи розкидає нас, дрейфуємо. Двигуни не пломбовані. Все під чесне слово. Можеш увімкнути й іти, куди хочеш, але тоді ти вже не учасник змагання. Вирішили: якщо ще 2 години не буде вітру, запускаємо мотор – бо нудно і запаси закінчуються. І тут почався вітер. Шквал! У порту познайомилися з німцями, які велосипедами заїхали в Китай, збудували там джонку, і на ній верталися додому. Наш заплив – в одному класі з ними. Ніч, шторм, чаєчка летить, як тріска. Обганяємо всіх, наближаємося до джонки. Вона – пузата, може вмістити сто людей, а на нашій норма 40. Джонка піднімає додаткове горішнє вітрило, вітер ламає їм щоглу, і ми їх обганяємо.
У порту Росток учасникам змагання видавали талони на їжу і пиво в барі. Недалеко пришвартувався корабель, на якому більшість матросів – дівчата. Пива вони не вживали – віддали козакам свої талончики. То після нас у барі вже пива не було. Осталися тільки сувенірні пляшечки бренді, мартіні. Замість кухля пива видавали ці пляшечки.
У тому ж Ростоку пришвартувалася калінінградська яхта "Яна". Підняли прапор СРСР. Прийшли німці з автоматами – армія чи поліція. Просять: "Спустіть прапор". Не спустили. Загнали росіян у клітку. В душ і туалет водили під автоматом.
Компанія "Оболонь" дала в дорогу грошей, а також футболки, бокали. П'ємо з них. Прибігає німець: "Найн-найн реклама "Оболонь"! Треба пиво "Ростокер". "Давай", – кажемо йому. Приїжджає машина пива. Попросили тільки пляшки їм здати. Ми вгощали всіх навколо і до ранку випили ящиків 25.
Коли треба було в рейс, а грошей не мали – катали туристів. Річка Маслава – дельта Вісли. В самому усті не широко – максимум метрів 100. З одного берега на другий возимо. Самі поляки нам охочих і зазивали: "Запрашаме на рейс по Матлавє!" Туристи кидали по 5 євро. Коли зупинилися у французькому Гаврі, місцеві прибігли фотографуватися. Запросили їх всередину. Мали вже тільки спирт. Розбавили водою й казали, що то українська горілка. Гості несли з собою пляшку, сигарети, шоколад.
Хлопці зараз їздять у французький Брест лагодити чайку. Хочуть її привезти в Україну. А я своє вже одходив.
Справжні козаки часто гинуть, а не вдома вмирають. Сашко Дяк на площі біля Львівського оперного возив дітей на конях. Взяв кататися 6-річну дитину, яка не розмовляла. У таких випадках радять конотерапію. Посиділа дитина на коні – і забалакала. Тато і мама щасливі, виставили могорич. А вночі Дяк сів на коня й задрімав. Той на автопілоті додому скаче. О третій ночі на перехресті забіг у міліцейську машину. Дяк перелетів через неї в бровку – і на смерть.
3 
1
Коментарі
1