За рік відповів слідчому на п'ять запитань: називав свої ім'я, по батькові, прізвище, рік і місце народження

Микола МАТУСЕВИЧ 18 разів потрапляв у карцер

Мати була сильна жінка. Коли на суді мені зачитали вирок, люди сичали: "Что это за мать? Сыну дали 12 лет, а она хоть бы заплакала". Мама горда була – на людях сльози не пустить. Успадкував її характер.

Голодомор 1932–1933 років мати пережила в Білоцерківському районі на Київщині. На березі річки, це врятувало сім'ю. Ніхто з рідних тоді не помер.

Мамин брат був сільським художником. До війни у нього замовили вивіску для сільради. Запитав у сестри поради. Вона сказала: "Напиши жовтими літерами на голубому фоні". Не знала, що то національні кольори. Дядькові дали за це два чи три роки тюрми. Потім із матері сміявся: "Рідного брата у в'язницю посадила".

 

Вчився в україномовній школі, а в 11‑му класі перейшов до російськомовної. Тусувався у компанії з дітьми районних панків. Якось дівчина, котра мені подобалася, сказала: "Какой смешной этот украинский язык". Розвернувся – і пішов. Тоді відбувся перелом.

Коли вбили Аллу Горську (художниця. Вбили 28 листопада 1970 року. – Країна) у Василькові, сказав собі: "З шістдесятниками треба познайомитися". Так і вийшло. З кимось випадково в автобусі перестрівся, а потім вийшов на Надійку Світличну (правозахисниця, член Української Гельсінської групи. – Країна). Вже на роковини Горської в Берківцях із художниками крав мішки цементу – для основи пам'ятника.

Із Мирославом Мариновичем (один із членів-засновників Української Гельсінської групи. – Країна) познайомилися в його однокурсниці зі Львівської політехніки. На другий день я запросив його на пікнік. Сказав для годиться, а він приперся. Мирослав – рафінований інтелігент. Довелося його трохи підтягнути. За півроку до ув'язнення в букіністичному магазині натрапив на брошуру "Психологія допиту". Дав йому: "Вчи, бо ми йдемо в тюрму".

До Миколи Руденка (письменник, засновник Української Гельсінської групи. – Країна) поїхали з Мирославом, коли група вже сформувалася. У квартирі зібралися вісім людей. Усі були старші, сиділи в тюрмах. На другий день зустрілися в Євгена Сверстюка. Там нас включили у списки УГС.

Мене арештували на квартирі старшої сестри Таміли. Був із Мирославом Мариновичем. Менти приперлися о п'ятій ранку: "Миколо Івановичу, збирайтеся". Відповів: "Доки кави не вип'ю, в тюрму не піду". Вони чекали, доки я заварив і випив каву. На прощання Тамілу обняв, а Мирослава – не встиг: менти відтіснили. Всі роки шкодував, що не попрощався з другом.

До допитів був готовий, бо перед арештом багато говорив із політв'язнями. За рік відповів слідчому на п'ять запитань: називав свої ім'я, по батькові, прізвище, рік і місце наро­дження. Казав: "Сьогодні давати відповіді не буду. А завтра побачимо: може, зміню позицію або Льоня (Леонід Брежнєв. – Країна) помре". Слідчий відповідав: "Ну, давайте хоч про футбол поговоримо". Я не погоджувався. Лише питав слідчого: "Молоко вам хоч дають за шкідливість?" Якщо він живий, не відмовився б сходити з ним на пиво.

Слідчі напружено чекали начальство. Зайшов якийсь чоловік. Вони підскочили. Він мене спитав: "А що це Микола Іванович не піднімається?" Відповів: "Ми з вами незнайомі". Чоловік представився Ігорем Паламаренком, він був одним із начальників слідчих. Кажу: "Ви часом не той Паламаренко, що по радіо виступає?" (Анатолій Паламаренко – майстер художнього слова. – Країна) Це зачепило його гонор і стало моєю першою маленькою перемогою. Слідчі були хлопчики слабенькі, а це – птах мого польоту.

Коли йшов на зону, говорив собі: "Хай усі зрадять, але Україна житиме, доки ти живеш".

На етап їхав під час голодування. Жінка начальника тюрми на Володимирській працювала медиком, мала мене супроводжувати. Начальник просив: "Припиніть голодування, щоб жінці не їхати". Казав: "Розумію, що ви за неї переживаєте, але від принципів не відступлю". Місяць тримався. А тоді вирішив: робіть, що хочете. Знав, що Славко Чорновіл пручався під час примусового годування. Йому пошкодили горло, коли запихали зонд. Через те сипло говорив.

На зоні Гельсінська група була брендом – перша не підпільна, а відкрита організація. А я поводився несерйозно, як і зараз. Не можу плакатно, живу як умію – сміюся, спілкуюся з усіма. Два-три старих зеки об'явили бойкот: не розмовлятимуть із тим, хто говоритиме з Матусевичем. Більшість їх не підтримала. Але мені це допекло так, що писав у листі Михайлині Коцюбинській (перекладачка і літературознавиця, племінниця письменника Михайла Коцюбинського. – Країна): "Якого ж кольору біла ворона серед білих ворон?"

Із ленінградським дисидентом Ігорем Огурцовим працював у кочегарці. Свої назвали його імператором. Було цікаво спілкуватися, хоч він був за імперську ідею, а я – за вільну Україну. Із ним говорив українською, хоч з вірменами й литовцями – російською. Сказав йому: "У нас гарні стосунки, але ми – по різні сторони барикад. На волі станемо ворогами. Будьте певні, в мене рука не схибить спустити курок". Ворога треба вбивати – інакше це зробить він.

У карцері просидів понад півроку: 18 разів кидали за те, що "не ставал на путь исправления" і "сознательности не было". Приводи були різні. Наприклад, незастебнутий ґудзик. Особливо любили садити туди, коли на побачення приїздили мама чи сестра.

 

Годували в карцері через день. Але найгірше було те, що не давали курить. Якось проніс сигарети. Знав, що можна від лампочки припалити. Тицяв до нічника носову хустку, та вона не загорілася. За 15 діб так і не затягнувся. Потім хлопці пояснили: щоб хусточка почала тліти, її треба вшестеро згорнути.

На місяць дозволяли писати два листи. Адресував рідним і Михайлині Коцюбинській.

Якийсь час сидів у камері з російським поетом Віктором Некіпєловим. Він бурхливо реагував, коли його листи конфісковували. Сказав йому: "Вони дражнять вас і отримують від цього насолоду. Реагуйте простіше: дякую, та й усе". Наступного разу він так і зробив. За тиждень йому почали віддавати листи.

Сидів 45 днів у карцері. Голод мучив. Раптом кормушка відкрилася і найпаскудніший мент, якого всі ненавиділи, протягнув мені свій бутерброд.

Людяному ставленню до обслуговуючого персоналу навчив вірменський дисидент Паруйр Айрікян. Із ним сиділи в ПКТ (приміщення камерного типу. – Країна) і здружилися. Недавно передав мені семизірковий вірменський коньяк. Він кілька разів балотувався у президенти, але не пройшов.

Місяць сидів у камері з кримінальними злочинцями. Їх видно, мають інший погляд. Просили писати їм касаційні скарги. Один розповів, як убив: "Стояли в очереди за водкой. А он, сука, без очереди лезет. Дал ему по морде, а потом ножом пырнул – и все. Так вышло". Такі люди не вміють організувати своє життя, пливуть за течією.

30 днів тривало моє найдовше голодування. Перші два-три дні були найважчі, бо постійно лізли думки про їжу. Потім вони відходять. Всуху тримався три дні. Піднебіння і язик стали, як підошва.

На Уралі зробив три самокрутки, запхнув у щілину на підлозі й замастив хлібом. Повернувся за три роки після "відрядження" в Чистопіль і попав у той самий карцер. Глянув: лежать мої сигаретки. Дві втиху викурив, а третю – так, щоб охоронець бачив.

У Чистопільській тюрмі познайомився з Юрком Шухевичем (член Гельсінської групи, політичний в'язень. Син головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича. – Країна). Три роки сиділи поруч. Переговорювалися тюремним телефоном – металеву кружку приставляли до труби. На прогулянку нас виводили в різний час, щоб не перетиналися. Та якось мене вели у двір, а Шухевича – назад. У коридорі ми опинилися одночасно. Доки охорона розгубилася, я протягнув йому руку: "Добрий день, Юрку. Я – Микола Матусевич".

Постійно чув від побутовиків (засуджених за побутові злочини. – Країна): "Уснуть бы и проснуться, когда срок кончится". Я прикинув на себе: е, ні! Дика позиція. Я хотів цей час прожити. Ти ж проснешся – 10 років життя випало.

У тайзі з одним росіянином бензопилою за день валили 30 кубометрів лісу. Працювали на морозі, були голодні. На засланні здружилися, забрав його в Україну. Говорив із ним російською. Та, коли перетнули кордон, сказав: "Кацапія закінчилася. Вчи українську". Хоч і поганенько, але вивчив. Років 15 тут пожив, бізнесом зайнявся. Вернувся в Іркутськ. Став українським патріотом. Розказував: "Ходжу по Іркутську в чорно-червоному светрі. Хто знає, шиплять: "Бандеровец".

Коли повернувся в Україну, мав відчуття, що тут іде боротьба за лідерство. Міг би боротися з ворогами, а треба було зі своїми. Я відійшов.

Позаторік на 40-річчя Гельсінської групи Петро Порошенко організував президентський прийом. Іти не хотів, але вмовили. Подали каву у філіжанках і дешеве печиво з пачки. Президент запізнився. Ющенко приймав достойніше: з десертним столом і сухим вином. Віктор Андрійович вручив орден – я його племінникові подарував.

Левко Лук'яненко дзвонив півроку тому – агітував вступати до Республіканської партії. Сказав: "Я безпартійним народився, дай Боже, таким і помру". Не люблю від когось залежати. Свій вік хочу дожити, керуючись лише власними совістю й норовом.

Років 15 тому святкував день народження на дачі в сестри. З'їхалися гості. Я сидів на другому поверсі в позі Юлія Цезаря, а народ мені "дари" ніс. Усі нормально прийшли, а Надія Світлична – на колінах. Ми падали від сміху.

Із завзяттям почав будувати хату, але закинув, коли гроші скінчилися. Стоїть як символ України – три поверхи, дах протікає, вікна випадають.

×