"З російського боку кричали, що укрів треба вирізати. А українці показували дива терпимості. Все змінилося після Іловайська"

На Донбасі не вірили, що може бути війна

Перший вірш написав у другому класі, коли вчителька дала завдання розповісти про осінь. Усвідомленіше почав писати у 16 років. У тому віці життя складається з емоцій і музики.

Багато віршів були на національно-визвольну тематику. На зошит у 96 аркушів приліпив портрет Кобзаря зі старих радянських листівок. Під портретом були рядки російського декабриста Кіндрата Рилєєва, якого повісили за повстання проти царя Миколи І.

Моя родина походить із Західної України. Прадіди переїхали на Донбас, русифікувалися. Батьки говорили російською, і це моя перша мова. На українську почав переходити в підлітковому віці. Не знаю, чому я це робив. Став читати Василя Стуса, слухати "Океан Ельзи".

2004 року проводив багато часу з однією компанією. Там усі були за Януковича. Це питання ми зазвичай обходили. За українську мову називали мене Бандерою чи казали: "Оранжевый пошел". Але агресії не було.

 

З друзями та дружиною говорив українською. Та, коли в Макіївці чи Донецьку так звертався в магазині, продавців перемикало, вдавали, що мене немає. Це дратувало. Після кількох експериментів відмовився.

Жив у Макіївці за 2 кілометри від одного з найбільших заводів в області. Пішов туди вантажником. Згодом запропонували перейти в інший цех на виробництво. Коли мені було 24 роки, подумав: "Якщо хочу стабільності, треба отримати ще одну освіту". Пішов вчитися на хіміка-технолога.

На заводі відпрацював вісім років. Більшість моїх колег після роботи пили чи обговорювати те, як пили. При фізичній роботі голова вільна. І я, працюючи лопатами, ломами, в голові склав три з п'яти своїх виданих книжок, багато віршів. Міг римувати рядки подумки дорогою на роботу. Вдома записував. Багато читав, вивчив польську мову.

Про мою творчість на заводі нікому не розповідав. Я не знав би, що відповісти на запитання: "Зачем тебе это?"

Режим Януковича – найгірше, що сталося з незалежною Україною. Швидко згорталися інститути свободи слова, країна занурювалася в морок. А місцеві поважали Януковича, заздрили йому. Для кожного пацана з району було мрією стати таким.

На Донбасі здавалося, що весь світ нормальний, а ми в резервації. Коли переїхав звідти, то зрозумів, що Україна єдина – від Станиці Луганської до Чопа люди мало де розуміють, що відбувається.

Війна стала логічним продовженням Майдану й усього, що було до цього. На місце проросійської влади прийшли проросійські бойовики. Організація ДНР існувала в Донецьку з 2005 року, і всі про це знали. Вони регулярно проводили нечисленні мітинги. Без підтримки Росії так і залишилися б нікчемними.

Місцеві не вірили, що може бути війна. Я також. Коли в Макіївці захопили міську раду, поїхав подивитися. Розказували, що там засів батальйон, стоять сотні бійців з автоматами. Побачив 10 сєпарів у балаклавах при вході та кілька імпровізованих барикад.

З російської сторони були ті, хто кричав, що укрів треба вирізати. З нашого виразні антиросійські настрої почалися після Іловайська. До цього українці показували просто дива терпимості й бажання домовитися. Доки не стало зрозуміло, що це неможливо.

Прожив в окупації чотири місяці. Виїхав 22 серпня, перед Іловайською трагедією (бої за Іловайськ у серпні 2014 року. На початку серпня через селище Ізварине на територію України вторглися регулярні підрозділи армії РФ. 29 серпня російські війська розстріляли колону українських захисників, яким попередньо пообіцяли дати можливість безпечного виходу з оточення. – Країна). Все виглядало так, що терористичним республікам залишалося жити лічені тижні. Українська армія наступала з усіх сторін, на район почали прилітати снаряди. Наші були близько. У мене була відпустка. Поїхав на Хмельниччину до дружини, яка гостювала в матері. Був упевнений, що повернуся у звільнену Макіївку. Та за кілька днів зрозумів, що швидко цього не станеться. Почав шукати роботу. На чотири місяці переїхав до Львова. Знайома підказала вакансію в новинному агентстві.

Макіївка в моїй пам'яті – упаскуджене місто без нормальної інфраструктури. Виживало тільки тому, що розташоване за годину їзди від Донецька. В містах за 20–40 кілометрів від нього усе набагато гірше. У Хмельницькому з друзями-земляками жартуємо, що ці міста схожі. Хмельницький із типовою радянською забудовою, крім деяких районів, – це Макіївка, в якій не було війни.

Усі близькі друзі з Макіївки виїхали. Я там виріс, але велику частину життя мені було некомфортно. Якщо повернуся, то сумніваюся, що пробуду в цьому місті більше трьох днів.

Маю в Макіївці знайомого з проукраїнськими поглядами. Знайшов мене пів року тому в інтернеті. Розповідає, що ситуація важка. Люди довго не отримують грошей, живуть за копійки, молодь виїжджає.

За ці роки я сильно втомився. Важко усвідомити, що в тебе було все для життя і раптом не стало. Щоб подолати цю кризу й увійти в новий етап, витратив багато внутрішніх ресурсів. Зміг упоратися з цим за два-три роки.

Не стало часу, щоб писати. За інерцією видав п'ять книжок, підготував ще кілька, але не публікував. До 2016 року я виговорився про те, що турбувало. Зараз не хочу говорити. Не можу сказати щось нове. Можливо, це еволюція, а може, ніколи більше не писатиму.

Що мої книжки увійшли до довгого списку премії "Книга року ВВС", дізнався в одному зі львівських кафе. Зрадів. У критичні часи людина потребує позитивних сигналів. Тоді це було важливо. Визнання для чорта, який пів року тому ще приходив на завод, одягав робу й рукавиці й колупав вугілля ломом. Це був зворушливий і радісний момент. Хоча зараз здається, що більше радітиму, коли моя дитина вірша розкаже.

×