У Вінграновського була кличка Дволикий, у Дзюби – Кореспондент, у Чорновола – Журналіст

Мій прихід у КДБ – нетиповий. Служив у розвідувальних військах, радіо­технічна розвідка. Призвали з другого курсу Запорізького педінституту, української філології. Була ще й німецька мова. Служив добре, тож "висмикнули" на офіцерські курси. Став офіцером діючого резерву Головного розвідуправління Генштабу Збройних сил СРСР. Демобілізувався, працював в обласному телерадіокомітеті в Запоріжжі. 1969­го – повістка: як офіцера запасу призивають на службу, у військову розвідку. Ну, куди ж діватись? А тут тільки син народився, квартиру на роботі обіцяли наступного року. ­Натомість треба їхати до Одеси, а звідти, можливо, в Німеччину. У цей час приходить пропозиція ще й з КДБ. Виходу не було: або­або. Обрав КДБ.

Полковник КДБ Іван Котовенко допоміг Ліні Костенко видати роман "Маруся Чурай"

Кажу батькові – він інвалід війни, страшенно покалічений: "Іду ­працювати в КДБ". Він подивився: "А ти добре подумав? Візьмемо нашу вулицю. ­Перша хата, друга і аж до кінця. Жодної родини, яка не постраждала би від ­репресій 1937­го і 1947­го". І ще розказав, як 1921 року наше село – тодішня Царе­костянтинівка – не виконувало план по хлібозаготівлі. Приїжджають із Олександрівська (нинішнє Запоріжжя. – "Країна") чекісти. Зігнали всіх на майдан. Начальник питає: "Хто із вас найбільш відданий радянській владі?" Ну хто – голови комнезаму, партячейки, комсомольської ячейки, ще хтось – п'ятеро чоловік знайшлося. Вийдіть. Поставили їх біля стінки – і розстріляли. А населенню говорять: "Оце найбільш віддані нам люди. Ми їх не пожаліли. Так ви розумієте, що ми з вами можемо зробити? Щоб сьогодні план по хлібу був!" Відказав батьку, що там не зіп­суюсь. Та мені й цікаво було.

У Мелітопольському міському відділі УКДБ, куди направили оперативним працівником, за місяць зрозумів, що батько правий. Це – каральна організація. Написав рапорт, що не можу працювати. За тиждень викликали до Запоріжжя. Помічник начальника управління підполковник Сінюшкін погрожував, що найкраще місце, яке знайду, – двірник або кочегар. Я стояв на своєму. Тоді мене прийняв начальник обласного управління полковник Богданов. Відмовляючись служити в КДБ, я, з його слів, ставив хрест на житті своєму і сім'ї – дружини та сина. ­Запропонував рік попрацювати, а потім вирішувати.

У Мелітополі, за вказівкою Богданова, виявляв "нелегалів на етапі ­легалізації". Нелегалів іноземної розвідки. Перший метод – перевіряти, хто приїхав і прописався. Усі бланки з паспортних столів нам передавали. Якось прописався один чоловік. Виявилося – військовий, у 1947–1948 роках служив у Кореї. І там його завербувала японська розвідка. Що він робив у провінційному Мелітополі, невідомо. Я надіслав депешу в Запорізьке обласне управління, звідти – в Москву, і де той чоловік дівся – не знаю. Мій статус після цього почав зростати.

1972 року викликають до Києва й пропонують роботу в п'ятому управлінні. Це – "боротьба з ідеологічною диверсією зарубіжних підривних центрів". Його було створено, коли Андропов очолив КДБ СРСР. Сходу дали квартиру на Чоколівці. Посадили на лінію "забезпечення безпеки української творчої інтелігенції від підривних зарубіжних центрів". А що означає "працювати з інтелігенцією"? Вербувати. Подивився я матеріали і вжахнувся. Вінграновський десь на Хрещатику пив каву з коньяком і прочитав вірша. Щось там "Бомбами, бомбами…" А там сидів агент. Написав повідомлення­донос. На Вінграновського завели справу. Вказали, що він у колі друзів закликав до збройної боротьби проти радянської влади. Здається, Дволикий – така оперативна кличка була в нього. У Дзюби – Кореспондент, у Чорновола – Журналіст. Борис Антоненко­Давидович – Професор, Іван Гончар – Антиквар, Микола Лукаш – Аскет і так далі.

1970­го з Москви призначили головою КДБ УРСР Федорчука. Тоді була заведена централізована групова справа "Блок". Добачив Федорчук у всіх цих матеріалах, що в Україні існує розгалужене антирадянське підпілля. Це – українські націоналісти, сіоністи, їхні закордонні центри, церковники й сектанти, кримськотатарські націоналісти. Розробкою українського буржуазного націоналізму займався другий відділ. Я працював у третьому – "молодь і творча інтелігенція". З матеріалів випливало, що приблизно 100 осіб із числа митців пов'язані з об'єктами справи "Блок". Ну, типу Андріяшика, Тютюнника, Тельнюка, Шевчука, Драча, Дрозда. Тютюнника дуже важко друкували, в Андріяшика заборонили геніальний роман "Полтва". Я поїхав до Романа Андріяшика. Це 1974 рік.

У Андріяшика була кооперативна квартира на вулиці Будьонного. Із жінкою розлучилися, трикімнатка – порожня. Кушетка, приймач Sony, на ВВС настроєний. Каже: "Я вже три дні нічого не їв". Я пішов, купив. Поїли, поговорили. Кажу: "Романе Васильовичу, обіцяю, що ви повернетеся до творчості. Але ж я не перший секретар ЦК КПУ і навіть не голова КДБ. Треба поїхати на виробництво. От, у Кривий Ріг хотіли б? ­Попрацювати там і написати щось таке, прорадянське. Іншого шляху немає". Він поїхав. Написав роман "Кровна справа". Казав мені, що дуже корисно було. Розвіявся, поспілкувався з шахтарями.

Потім я Андріяшика влаштував у редакцію "Української енциклопедії". Допоміг видати роман "Додому нема вороття", і він мені його підписав: "Спасибі за повернення Оксена". Це головний герой. Андріяшик – прозаїк світового рівня. Але якось – уже розміняв квартиру на Будьонного і жив у комуналці з сусідами – дзвонить. Десь опівночі. "Іване Івановичу, рятуйте!" Приїжджаю. Дзвоню. Відчиняє сусіда. В руках – сокира. Кажу: "Шо таке?!" Показую посвідчення КДБ. Той – шасть до себе. Андріяшик відчиняє. У нього отакий поріз – сусід його хотів зарубати сокирою. Приревнував. Нібито Роман Васильович щось із його жінкою. Викликав я "швидку", міліцію… Таких історій – десятки.

Із Григором Тютюнником познайомився 20 лютого 1975 року. На нього й Тельнюка прийшли декілька анонімок. Я подзвонив Григору – треба зустрітися. Пішли в кав'ярню біля Маріїнського палацу. Показав, мовляв, бачите, що про вас пишуть? Кажу: "Я не вірю в ці дурниці. Знаю становище, бачу, як вас б'ють". Він почав розповідати про своє життя­буття. Підписав мені свою книжку "Батьківські пороги". Згодом я знайшов того анонімника. Двірник житлового будинку Спілки письменників, на Печерську, бульвар Лихачова, 8­Б. Початкуючий поет. Графоман. Досить багато справ напродукував.

До Ліни Костенко прийшов знайомитися у листопаді 1976­го. Перед тим попросив Віталія Виноградського, головного редактора "Літературної України", опублікувати її вірші. Заручився підтримкою Василя Козаченка, голови Спілки письменників, і намовив Бориса Олійника й Івана Драча переконати Ліну Василівну погодитися. Ліна Костенко передала вірші в редакцію. ­Виноградський надрукував, але вилучив одну строфу, з вірша про іспанську дів­чинку. Цитую по пам'яті: "Той час іще настане, ще та хвилина прийде, / ­Колись же вони щезнуть – всі скриньки всіх пандор. / Танцюй, танцюй, дитино! життя – страшна корида, / На сотні мінотаврів – один тореадор". Він побачив "ідеологічно шкідливий" підтекст. ­Після стількох років мовчання виходять вірші, й один із них понівечено. Ліна Василівна оголосила голодовку. Суху. Заявила, що припинить лише в разі вибачення, надрукованого в "­Літукраїні". Ну, ніхто на це не пішов.

У телефонній розмові переконав її прийняти мене у себе вдома. Вона призначила у четвер о 16.00. Зайшов у коридор. Вона каже: "Значить так кегебіст прийшов!" А в мене кейс був. Там три квітки, це взимку було, і якісь матеріали. "Я знаю, що у вас записуючий пристрій в оцьому кейсі". Я відкрив: шукайте. Ну, Ліна Василівна простукала весь кейс – не знайшла. Каже, роздягайтеся. А не мені – шпилька для краватки і запонки. Знімаю куртку, Ліна Василівна кричить: "А­а­а! Ось ваш мікрофон! Ви мене, кегебісте, хотіли надурити!" Я виймаю шпильку, запонки знімаю, відчиняю кватирку: "Це подарунок моєї дружини. Але якщо не вірите – викидаю". Ліна Василівна – раз, за руку. І ми сіли говорити. Вона каже: "На поклон я не піду". Я: "Якщо поет не бачить реалізованих творів, він гине". Сіли о сьомій вечора і говорили до сьомої ранку. Василь Васильович (Василь Цвіркунов, чоловік Ліни Костенко. – "Країна") носив каву для мене, а для Ліни Василівни спочатку ­кип'ячену воду, потім якусь кашу – так вона виходила з голодовки. Ми зустрічалися періодично. Згодом домовилися, що вона підготує збірку і подасть у видавництво "Радянський письменник" ("Над берегами вічної ріки", книжка вийшла 1977 року. – "Країна"), а за нею роман "Маруся Чурай". Роман лежав уже років 10 чи 15 в рукописі.

Видати "Марусю Чурай" без позитивних рецензій, де б ішлося, що це історично та ідейно правильний твір, було неможливо. До того ж, треба було знайти такого рецензента, якого не запідозрили б у симпатіях до українського буржуазного націоналізму. Я пішов до Абрама Кацнельсона. ­Спочатку Абрам Ісакович відрізав: "Я не розширюю коло знайомих за рахунок працівників КДБ". Але все­таки ми зустрілися біля монумента Слави, за кущами. Я передав рукопис. Він підготував рецензію. Але дуже не хотів, щоб хтось побачив цю зустріч. Вийшов зі своєї квартири на Суворова за годину – озирався, перевірявся, як розвідник. Передавав мені рецензію, зроблену в одному примірнику. У Кацнельсона трохи трусилися руки. Раз – і вітер підхоплює всі аркуші. Добре, що там були кущі. Ледве позбирали. І "Маруся Чурай" вийшла. ("Івану Івановичу Котовенку – з болем, вдячністю і повагою. Ліна Костенко, 23.01.1980 рік", – підписала примірник Котовенкові авторка. – "Країна").

Якось Григір Тютюнник дзвонить, хрипить: "Рятуй мене!" Прилітаю, йду на четвертий поверх. Двері прочинені. Заходжу – наліво його кімната. "Сивина, ти моя сивина" – хто автор цієї пісні? Не можу згадати прізвище композитора, здається, Ігор Марченко. Сидять троє, п'яні. Григір, четвертий у кімнаті, лежить на ліжку, чорний. Розмовляти не може, тільки хрипить. А композитор після "Сивини" перейшов на якусь танцювальну мелодію. Дружина Людмила Василівна плаче: "третю ніч пиячать, нічого не можу зробити". Дим, гора "бичків", ящик вина розполовинений. Я станцював навприсядки під баян, а потім негайно вигнав усіх утришия. Прибрав, викинув "гармошку" з четвертого поверху. Взяв віник, швабру, вилизав кімнату. Усі пляшки портвейну вилив в унітаз. Григір відлежався години зо 3. Потім хрипить: "Мені треба 100 грамів горілки, щоб ожити". Я побіг, узяв. І ми з ним по 125 випили. Я пішов на роботу, а він заснув.

Смерть Григора Михайловича мене вразила, робота в КДБ втратила сенс. ­Зробив другу спробу звільнитись зі служби за станом здоров'я – не вийшло. А "Контора" якраз взялася за митців – виправляти нібито допущені мною ідеологічні помилки. Ліну Костенко почали пресувати. Від агента надійшов донос на 60 сторінок, де він аналізує три її книжки й знаходить у кожному вірші антирадянський підтекст. Федорчук скликає розширену колегію й починає читати той донос. Десь на третій сторінці я встав: "Виталий Васильевич, вы очень глубоко ошибаетесь. Это все чушь и белиберда – то, что вы читаете!" Народ затих. Позаду мене заступник начальника управління Барков за фалди піджака мене непомітно тягне. А Фердінанд – так Федорчука прозивали – до мене: "Она для вас што – мать родная?! Садитесь!"

Спогад колишнього заступника начальника п'ятого управління полковника Михайла Івановича Гавяза:

"Безпрецедентний випадок відбувся у квітні 1981­го на розширеному засіданні колегії Комітету. Під час читання головного пасквіля на поетесу Ліну Костенко, в якому вона зображувалася як вороже налаштована людина, заступник начальника відділу (колишній третій відділ) Іван Котовенко кинув репліку, що це – неправда. Що Ліна Костенко справжня українська письменниця­­патріотка. Незабаром його прибрали з п'ятого управління".

Олександр НЕЗДОЛЯ, генерал держбезпеки, у книжці "КДБ. Розсекречені спогади", 2008

До звільнення з органів КДБ за станом здоров'я йшов цілеспрямовано. ­Підвернувся випадок: десь Ліна Костенко з Ларисою Скорик розмовляли. "Під технікою", оскільки Лариса Скорик була об'єктом справи "Блок". Щось там сказали обидві, зведення розмови надали Федорчукові. Команда – "взять Костенко в активную разработку". Я потрапив у глухий кут. Лобом стіну не проб'єш. Дзвонить Василь Цвіркунов, зустрічаємося, вони тоді ще жили в кооперативному будинку кіностудії Довженка. Розказує: один її рукопис викинули, інший не виходить. "Допоможіть. Що ж це таке робиться?" А я вже абсолютно нічого не міг.

1981­го перейшов працювати на неоперативну роботу. Інформаційно­аналітичний інститут КДБ СРСР, який займався впровадженням єдиних автоматизованих систем з обліку ­всієї інформації, її накопиченням і використанням, шифр "Дельта". Наша київська філія не підпорядковувалася українському КДБ. Москві напряму. Це було рішення Політбюро ЦК, виділили величезні гроші.

1990­го викликає мене Євген ­Марчук. Він був першим заступником голови КДБ Української РСР Михайла Голушка. Каже, що треба розібратися із сепаратистськими процесами: Закарпаття, Буковина, Болград. Крим майже відділявся. Все це було ініційоване Москвою. Марчук сказав: "Потрібна інформація. У будь­які контакти, в будь­які процеси вклинюйся". Брав участь у різних заходах, скажімо, Російської православної церкви, уніатів. Інформацію давав Марчукові, а той – безпосередньо голові Верховної Ради УРСР Кравчукові.

Із Ужгорода доповідаю: "Євгене Кириловичу, я вже вошивий, уже в лупі весь. Хочу поїхати додому, жінка сорочки випере". Відповідає: "Переді мною ­карта України, от річка Прут. Сідай на човник – і в Чернівці. Там Румунію вивчай". Їду. Потім – Болград, Ізмаїл, Буджацькі степи. Кравчук на основі цієї інформації ухвалював рішення. І вдалося ситуацію утримати, зберегти Україну цілісною.

Завершив службу 1994-­го. ­Полковник має право служити до 50 років. Знайо­мий запропонував посаду інспектора управління безпеки "Промінвестбанку". За два роки став заступником голови правління банку. Підготував науково­практичний посібник "Безпека кредитної діяльності комерційного банку", методики з проб­лем банківської діяльності. По них і тепер учаться у деяких навчальних закладах МВС.

×