Дітей клали на підлогу, щоб уберегти від каміння
У Криму й на Донбасі не було ніякої державної української політики. Звідси й загравання з мовою, різні погляди на історичні події, і Росія "наш брат, сусід і торговельний партнер". Коли почалися заворушення в Донецьку й Луганську, основна частина людей не стала на жоден бік. Чекали, що за них хтось усе розрулить.
Бойовики захопили будівлю Луганської СБУ, підтягнулися хлопці з автоматами. А місцеві продовжували звичайне життя. Доки не почалося стеження за бізнесменами, активістами, журналістами. Їх забирали "на подвал". У першу чергу хапали тих, хто мав відкриту проукраїнську позицію.
Перед референдумом сєпари захопили адміністрацію, міліцію, прокуратуру. Два тижні анархії. Не працювали світлофори, подзвонити на 102 було неможливо. На дорозі водіїв витягували з авто, машини забирали.
"На подвале" катували, хто міг – відкуповувався. Говорив із бізнесменом, якого забрали за те, що в офісі висловив незадоволення подіями в місті. Співробітник здав. Його ставили до стіни і стріляли по контуру. Бачив там літнього викладача університету з поламаними руками й ногами.
Точкою неповернення стало захоплення сєпарами прикордонного загону, який був останнім оплотом української влади. Подзвонив колега, власкор НТН Євген Соломін: "Люди з оточення тодішнього "народного губернатора" Болотова попередили: маю пів години, щоб виїхати з міста". Я теж поїхав до Києва з дружиною і сином. Прощання з батьками не було. Потелефонував їм уже зі столиці.
Я не був щирим українцем, не замислювався про патріотизм. Та несправедливість обурює. Вітчим брав участь у подіях "русской весны" в Луганську – ходив на барикади, воював за ЛНР. Мати його підтримала. Сестра виїхала в Росію. Спілкуюся тільки з мамою, але наші стосунки напружені. Вона залишилася жити в окупації та підтримує окупаційну владу.
Їздив на війну як кореспондент. А потім зрозумів, що цього недостатньо. Добровольцем іти не планував. Хотів, щоб родина отримала від держави якісь гроші, якщо загину. Пішов у військкомат: "Заберіть на війну". На збирання документів пішли кілька місяців. До війська потрапив 2015 року.
Домовився із собою: я можу загинути, але немає сенсу про це думати щодня. Написав рідним передсмертну записку. Просив не ховати мене в Луганську. Страху вмерти не було, але хотілося пожити.
Майже не маю фото з війни. Намагався не робити, щоб ворог не міг вирахувати, хто я, якщо потраплю в полон.
Таких відносин, як на війні, на гражданці немає. Безумовна довіра, готовність допомагати й віддати життя за людину, яку знаєш місяць чи навіть день.
Думав, якщо виживу, зроблю те, про що мріяв. Хотілося матеріальних штук. Після демобілізації купив кеди-конверси, уперше в житті вдягнув пальто. Гори, намет, вогонь – тепер моє хобі. Постійно хочеться себе випробовувати. Вирушив в одиночний похід Чорногорським хребтом. Здолав 50 кілометрів. Побував в Антарктиді 2017 року разом з українською експедицією. У планах – стрибнути з парашутом.
За радянських часів був дитячий футбольний турнір "Шкіряний м'яч". 1964 року його започаткував воротар Лев Яшин. Участь у змаганнях брали дворові команди. У першому турнірі взяли участь 170 тисяч команд з усього Союзу. Луганська "Волна" дійшла до фіналу. У Москві програли мінській "Чайці", отримали срібні нагороди.
Коли почув цю історію, вирішив їх розшукати. Із газетних статей виписав прізвища. Знайшов номери у телефонному довіднику. Вдалося зібрати шістьох, і вони знову зіграли. Згадуючи той турнір, коли їм було по 12 років, ридали. Для більшості він став головною подією в житті.
"Наших забирають з Уханя, поїдеш?" – о 17:00 спитали в редакції. О першій ночі вже мав бути в аеропорту.
Рейс до Уханя обслуговували три екіпажі. Один летів із Києва, два чекали в Алмати. Звідти до Уханя – 6 годин. Салон літака розділили плівкою на дві частини: одна – для евакуйованих, у другій мав летіти екіпаж, я і три працівники центру медицини катастроф – двоє лікарів і медсестра. Між цими частинами зробили тамбур. Щоб зайти до пасажирів, треба вдягати захисний костюм, рукавички й маску. Рейс супроводжував працівник Міністерства внутрішніх справ.
Екіпаж знав, що робити. Медики мали міжнародний досвід. Із 2000-х працювали під час катастроф і надзвичайних ситуацій у Пакистані, Ірані, країнах Близького Сходу. Вони консультували й евакуйованих, і пілотів. Говорили, що основне – дотримуватися правил особистої гігієни. Вони потім з усіма були в Нових Санжарах.
В Ухань прилетіли ввечері 19 лютого. Аеропорт, закритий для міжнародних рейсів, обслуговував тільки внутрішні. Все видавалося апокаліптичним: ні машин, ні людей. Після приземлення до нашого літака хвилин 20 ніхто не підходив. Нарешті підігнали трап. На борт забрали 72 особи: 45 українців і 27 іноземців.
Українці до того вже місяць були на карантині в Ухані. Розповідали, що з дому не можна було виходити. У магазин – раз на тиждень. Їжу замовляли телефоном. Рекомендували відкривати вікна лише кілька разів на день на 10 хвилин. Спершу був дефіцит масок, бо всі кинулися їх купувати.
Ніхто не знав, куди літак має летіти і де нас розмістять. Думав, приховують. Після зльоту пілоти пояснили, що маршрут їм повідомлять, коли судно увійде в повітряний простір України. Над Одесою один із пілотів вийшов у салон і сказав: "Беремо курс на Харків. Доведеться політати над містом, бо погода не дає змоги приземлитися". Вона так і не покращилася. Полетіли до Києва на дозаправку. З літака бачили, що там стояли автобуси і "швидкі". Тоді ж дізналися про Нові Санжари і про протести місцевих.
Водії автобусів Державної служби надзвичайних ситуацій були відгороджені від салону плівкою. Але їм теж довелося залишитися на обсервацію. Із Харкова до Нових Санжарів – 3 години, але везли понад 6. Шукали об'їзні шляхи, щоб оминути блокпости.
Я був в автобусі з екіпажем. Місцеві розбили лобове і бокове скло. Жахливо бачити такий прийом, коли знаєш, що екіпаж і медики були добровольцями. В іншому автобусі теж побили вікна. Там були троє дітей – 3, 5, 8 років. Їх клали на підлогу, щоб уберегти від каміння.
МЕДИЧНИЙ ЦЕНТР НАЦГВАРДІЇ ІДЕАЛЬНО ПІДХОДИВ ДЛЯ КАРАНТИНУ – територію охороняють, є опалення, окрема каналізація. Одночасно можна розмістити 100 людей.
В обсервації працював як журналіст і оператор. Постійно мав прямі включення. Ці 14 днів були найнасиченіші за всю кар'єру.
Виходити на вулицю заборонили. Рятувало, що в кожному номері був балкон. Нас охороняли нацгвардійці, двері замикали. Вони заходили в номер тричі на день – приносили передачі. Двічі на день оглядали лікарі.
Жоден місцевий житель не підійшов до медцентру. Але приносили передачі, писали слова підтримки.
Тести на коронавірус нам робили двічі – на початку і за три дні до закінчення обсервації. Мої результати двічі були негативні. Маю тепер довідку, що не хворий на коронавірус.
Крім телевізора, інтернету, книжок, розваг не було. Провели тенісний турнір. У соцмережах просив передати тенісний стіл. Львівська федерація з настільного тенісу надіслала нам справжні кубки й медалі. Змагалися з ранку до вечора. Фінальна гра відбулася за два дні до завершення карантину.
5 
1
Коментарі