Четвер, 19 липня 2018 18:44

У гардеробі дівчини на виданні мало бути від 30 до 45 сорочок, у хлопця – від трьох до 10

До церкви часто ішли босоніж. Чоботи взували, коли заходили у храм

До наших днів дійшло 10 відсотків історичного чоловічого одягу проти 90 відсотків – жіночого. А дитячого вбрання – не більше 1 процента, бо зношувався. Та і не у всіх була можливість мати гарний вишитий одяг для дітей. Мені вдалося купити сорочечку 1930–1950 років із Межигірського району Закарпатської області, це – Бойківщина. Найкраще збережений святковий одяг.

У народній культурі прив'язка до матері й баби значно більша, ніж до діда чи батька. Жіночі сорочки передавалися і від свекрухи невістці. Материну вишивку цінують найбільше. Хоча були й чоловіки, які і вишивали, і ткали.

Василь Милорадович на початку ХХ століття досліджував побут Полтавщини, Лубенський повіт. Каже, в гардеробі дівчини на виданні мало бути від 30 до 45 сорочок. У хлопця – від трьох до 10. Як правило, чоловічі святкові сорочки після зношування ставали буденними, а буденні – ганчірками. Тому чоловічий одяг швидше зникав.

  Ігор ТУРЕЙСЬКИЙ, 22 роки, етнограф, колекціонер. Народився в Києві 5 березня ­1996-го. Мати працює в друкарні, батько з сім’єю не живе. Навчається в магістратурі історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Цікавиться традиційною культурою, колекціонує українське народне вбрання з середини ХІХ до першої половини ХХ століття. Також – старовинні монети, марки, нагороди. Подорожує Україною в етнографічних експедиціях. Цього року з колегою Максимом Очкуром створили виставку історичного чоловічого одягу в столичному музеї Івана Гончара ”Чоловіча ноша”. Мають колекцію з тисячі предметів старовинного одягу. ”Починали з того, що купували речі на барахолках і антикварних ринках. Потім стали їздити по селах і збирати їх. Побували в половині областей”. Любить психологічні трилери і драми. Живе у Києві. Неодружений. На фото: Ігор Турейський стоїть поряд із традиційним гуцульським чоловічим весільним костюмом у столичному музеї Івана Гончара. Тут у травні разом із колегою Максимом Очкуром відкрив виставку ”Чоловіча ноша”
Ігор ТУРЕЙСЬКИЙ, 22 роки, етнограф, колекціонер. Народився в Києві 5 березня ­1996-го. Мати працює в друкарні, батько з сім’єю не живе. Навчається в магістратурі історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Цікавиться традиційною культурою, колекціонує українське народне вбрання з середини ХІХ до першої половини ХХ століття. Також – старовинні монети, марки, нагороди. Подорожує Україною в етнографічних експедиціях. Цього року з колегою Максимом Очкуром створили виставку історичного чоловічого одягу в столичному музеї Івана Гончара ”Чоловіча ноша”. Мають колекцію з тисячі предметів старовинного одягу. ”Починали з того, що купували речі на барахолках і антикварних ринках. Потім стали їздити по селах і збирати їх. Побували в половині областей”. Любить психологічні трилери і драми. Живе у Києві. Неодружений. На фото: Ігор Турейський стоїть поряд із традиційним гуцульським чоловічим весільним костюмом у столичному музеї Івана Гончара. Тут у травні разом із колегою Максимом Очкуром відкрив виставку ”Чоловіча ноша”

Чоловіки часто виїздили працювати в місто, воювали. Війна їхнє вбрання урбанізувала. Після Першої світової у нього масово входять риси військового костюма й міської моди. Це призвело до того, що в 1950–­1960-х на весіллі молода могла бути одягнена, як казали в селі, "в усьому українському" – у віночку, корсетці, а молодий – у костюм і сорочку, часто – у штани-галіфе.

У перші роки життя дівчинки і хлопчика відмінностей в одязі не було. Носили сорочечку, найчастіше перешиту з ношеного вбрання батьків. В 1–2 роки могла з'явитися вишиваночка. Першу сорочку для хлопчика мати мала вишити за один день, за один раз. Таке було повір'я.

У деяких регіонах, наприклад, на Він­ниччині, штани і пояс з'являлися в гардеробі хлопчика в 3–4 роки. На поліській Коростенщині на початку ХХ століття до 15 років хлопці ходили без штанів, лиш у довгій сорочці.

Чоботи в селянській родині були рідкістю. Для дітей їх купували тільки дуже заможні люди. Селяни часто до церкви йшли босоніж. Взувалися лише, коли заходили в храм.

Від 16 до 19 років тривало парубоцтво. Хлопці ходили на вечорниці, влаштовували забави на вулиці. На подарунки для дівчат потрібні були гроші. Мали спільну касу – колядували, вирубували на Водохреще ополонку, допомагали громаді. Період вольності, гульні хлопця позначився на одязі. Крім сорочки, з'являються яскраві пояси, дорогий головний убір – шапка з хутра ягняти.

Підприємець Брокар у Москві у ­1860-х запустив виробництво дешевого мила. До нього йшли рекламки з узорами – квітковими мотивами з голландських і французьких модних журналів. Вони сподобалися і ввійшли в народний побут українців. Прижилися у вишивці.

Чоловічі прикраси – рідкість, але вони були. Хрести чоловіки носили в усіх регіонах України не тільки під сорочкою, а інколи на стрічці поверх неї. Також обручки – з цинку, алюмінію, латуні, бронзи. Срібні і золоті – рідко.

Цікава бісерна прикраса – котильйон або повісьорок. Була поширена на Західній Україні з 1920-х до ­1950-х. Отримала назву від французького вальсу "котильйон". Дівчата дарували такі прикраси парубкам, які їм сподобалися. Хлопці вішали котильйон на груди з лівого боку на верхньому одязі чи чіпляли до пояса. Парубок мав у відповідь обдарувати дівчину солодощами.

  Волинський чоловічий стрій складався з довгої до колін сорочки та шоломка – головного убору з сукна
Волинський чоловічий стрій складався з довгої до колін сорочки та шоломка – головного убору з сукна

Котильйони зустрічаємо на знімках січових стрільців, більше – на фото бійців Української повстанської армії. Він перетворився із символу флірту на оберіг і знак любові.

На весілля вдягали найяскравіше, найдорожче, найбагатше. Найпишнішим був гуцульський стрій молодого. Його базу складали вишита сорочка, вовняні штани, пояс, кептар, сердак, шийна хустка, сумки тобівка і ташка, головний убір кресань, постоли і капчури. Тільки на весілля чоловіки вдягали манту – вовняний верхній одяг. Річ довга і дорога, декорована різними нитками й шнурами. Її використовували лише в один день. Потім часто позичали.

Чумакування було поширене у ­XV–XIX століттях. Чумаки – це бізнесмени, які могли собі дозволити дорогий одяг. Носили кобеняки з капюшоном. Вдягали їх переважно в негоду, але могли і на свята.

Найархаїчніший регіон щодо вбрання – Рівненська й Волинська області. Тут чоловіки носили давні сорочки до колін з вишитим подолом і з вишивкою не на грудях, а на плечах. І головний убір – шоломок. Його виготовляли із сукна, оздоблювали кольоровими шнурами.

Померлих ховали у святковому вбранні, інколи – у весільному. Але, як правило, готували вбрання на смерть. Люди й досі інколи свої чи материнські старовинні сорочки тримають на такий випадок. Бува, питаю: "Є у вас кахтан?" – "Був. Закопали. Баба казала: "Я до тебе з того світу прийду по кахтан, якщо мене в ньому не поховаєш".

Колекціонер із Тернополя розказував, як в експедиції запитав літню жінку, чи має сорочки. "Є, – каже, – три штуки". Сорочки – борщівські, дорогі, красиві. "Жодної не продам. То мені на смерть". – "Так оберіть собі одну, а нам дві продайте". – "Е, нє. Що це я буду перед Богом в тому самому ходить?"

Зараз ви читаєте новину «У гардеробі дівчини на виданні мало бути від 30 до 45 сорочок, у хлопця – від трьох до 10». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 306
Голосування Справа Медведчука - це:
  • Спроба Зеленського наростити рейтинг. Медведчука не посадять
  • Початок боротьби з олігархами
  • Піар з одночасним ударом по Порошенку
  • Перерозподіл ринку і потоків
  • Вплив американців
  • Мені байдуже
Переглянути