Титанівець дістає зброю. Даїшник теж дістає і стріляє в міліціонера. Той поранений падає

Вісім пригод Станіслава Ніколенка

1. Дівчину п'яні тягнули в кущі. А я – в цивільному. Включив дурня – зробив вигляд, ніби знаю її: "Настя! Ти що тут робиш? Тебе мама шукає!" Один із хлопців став лізти в бійку. Другий, бачу, тверезий. Починаю зуби заговорювати, тішуся, що він – людина розумна. Хвилин 10 умовляв. Пішли.

2. Їхав додому трамваєм. Завалює компанія: кров, побиті обличчя. Починають хамськи ­поводитися. Я в формі – довелося втручатися. Вийшли разом на кінцевій – обступили, почали погрожувати. В якийсь момент даю знак жінці-диспетчеру, щоб викликала міліцію. Сам – як у тумані: говорю, говорю. Про життя, про наслідки їхнього можливого нападу. Хвилин за 20 мчить автобус, а з-за нього вилітає "воронок". Вони побачили – бігом у трамвай, що відходив. Міліція – в задні двері, хлопці вискакують через передні. Далі – в посадку. Кинувся разом із колегами доганяти. Не догнали.

 

3. 1997 рік. Розквіт човникового бізнесу. В'єтнамці з Барабашова (найбільший оптовий ринок в Європі. Розташований у Харкові поряд зі станцією метро Академіка Барабашова. – Країна) раз на місяць ганяли автобусом до Туреччини. Для охорони найняли працівника спецпідрозділу "Титан" – зі зброєю, як годиться. Якось зупиняють даїшники: "Треба оглянути". Один стоїть у передніх дверях, другий – у задніх. Третій заходить у автобус. Побачив "титанівця": "Ти хто? Що тут робиш?" – "Супроводжую". – "А ну, йди звідси". Титанівець дістає зброю. Даїшник теж дістає і стріляє в міліціонера. Той поранений падає, стріляє в стелю салону, а в'єтнамці кидаються на даїшника, збивають з ніг і починають бити чим попало. Його напарники навтьоки. Виявилося, група співробітників міського УВС і школи міліції Бєлгорода (місто у Російській Федерації. – Країна) зайнялися рекетом човників. Зупиняли і "трусили". Все у них виходило, доки не стикнулися з титанівцем.

Хлопця поклали в госпіталь. В'єтнамці щодня приносили йому банани й апельсини. Навіть купили для нього магнітофон Sharp. Начебто весь в'єтнамський ринок скинувся.

4. Проводжу заняття в банку. Прибігає захеканий старший зміни: "ЧП!" Прибиральниця почула, як за стіною в коридорі хтось стогне. Виявилося, в повітрозабірнику – людина. Перша реакція: "Негра знайшли". ­Чоловік майже голий і весь чорний від сажі. Потім дивлюся – штани дивні, з лампасами. "Хто ти? Де працюєш?" Говорити не може.

Поступово з'ясували – міліціонер. Теж в охороні, але з сусіднього району. Раніше служив у "блакитних касках" і на День військ ООН сильно перебрав. У метро чергові міліціонери по-своєму "пожаліли": забрали посвідчення і послали по пляшку. Виходить на вулицю і як на зло стикається з дільничним. З переляку тікає. А на бігу позбавляється від "речдоків". Влітає в напівзруйнований будинок поряд із банком – скидає шинель. Добігає до третього поверху – кітель. Нарешті – дах будинку, який плавно переходить у дах банку. Він – уздовж огорожі по краю, по краю і – бух! – провалюється у вентиляційну шахту. Зазвичай над ними ставлять повітрозабірники у вигляді літери "Г". Але хто за цим стежить? Всю ніч і ранок – понад 10 годин – просидів затиснутим з усіх боків майже непритомний. Не поворухнути навіть пальцем. Темно, холодно, боки обідрані до крові. І повна невідомість.

Ми думаємо – амбець! Міліціонер! П'яний! Провалився! Грубе порушення службової дисципліни. Зараз це піде нагору й буде "братська могила", тобто по голові отримають усі – і ми, і метро, і начальство "героя". Керівництво відділу охорони вирішує – нікому ні слова! Жодної інформації. Ні по банківській лінії, ні по міліцейській. А керуючому банку вже доповіли. Мовляв, було проникнення, затримали невідомого. Він весь на емоціях, викликає до себе комвзвода. Той шпарить придуману легенду: "Бомж на даху заснув. Забрали в бомжатник. Встановлюватимуть особу ". Керуючий був ледачий. Міг би сам з'ясувати, що до чого. Замість цього щотижня смикав на доповідь. А потім наспів обмін купонів на гривню і йому стало не до того.

5. У магазинчику електроніки вночі чергував не міліціонер, а охоронець. Якось на свято напився. Стало погано, вийшов подихати на вулицю. Двері відчинені – спрацювала сигналізація. Послали групу затримання – троє людей. Наступного ранку – дзвінок із магазину: пропали фотоапарати. Заступник начальника відділу охорони одразу уточнив: "Скільки?" – "Три". Слідами міліціонерів, які змінилися після чергування, пішов наш інспектор. Хлопці не довго думали і в перший же кіоск: тук-тук. "Вам фотоапарати не потрібні?" Їх одразу затримали і звільнили. Фотоапарати повернули того ж дня.

6. Студентське містечко. Зима. Мороз градусів 20. Перша ночі. Назустріч мені з арки будівлі виходить темношкірий – у майці і капцях на босу ногу. Піддатий. Дивиться на мене, як на останню надію. Слізно каже: "А де тут четвертий гуртожиток?" – "Четвертий? А навіщо він тобі?" – "Вхід не знайду". – "А що сталося?" Він зніяковів: "Ну я з вікна випав".

7. Виїхав на об'єкт. Сховався. Дзвоню на пульт – зробіть спрацювання. Це свого роду навчання: за допомогою неправдивого спрацювання перевіряли, як діє охорона. Потім пишу рапорт – оцінюю роботу. Аж ось група на місці. Все зробили не просто правильно – ідеально. Здогадалися, що це – перевірка. Я вийшов – сміюся: "Ну гаразд, розкусили". Беру журнал – записую. У цей час під'їжджає авто, міліціонер відкриває задні дверцята, кидає автомат і захлопує. Я продовжую писати. Машина їде. Куди? Ми дивимося ліворуч: автівка, якою приїхала група, де стояла – там і стоїть. Автомобіль з автоматом дає задній хід. Із нього виходить мужчина, в очах – по 5 копійок. Каже: "Це ваш?" І протягує автомат. Тримає так обережно, наче боїться вимазатися – одними пальцями. Я рапорт не переписував. Звіздюлів дав усно.

8. Після нічного чергування заходжу у великий гастроном. Людей мало, стоїть продавщиця, обличчя таке сумне. Підводить на мене очі: "Молодий чоловіче! Вам усе це не іде". Я: "Що ви маєте на увазі?" Киває на форму: "Ну, ось це все". Кажу: "Вибачте – доля".

×