За життя геніїв не цінують ні люди, ні країна, – каже режисер Віктор ОЛЕНДЕР
По обіді 27 жовтня столичний Будинок кіно майже порожній. Віктор Олендер помічає мене у вестибюлі, махає рукою. Він у коричневій шкірянці, кашкеті кольору какао. Сідаємо у крісла біля портрета Сергія Параджанова на третьому поверсі.
Ви народилися в Росії?
– Батьки зачали мене на вулиці Інститутській у Києві. Але почалася війна, маму евакуювали в Оренбург. Батько – військовий журналіст, поет. Був на фронті з Іллею Еренбургом, Андрієм Платоновим, Олександром Довженком. Писав про нього мамі в листах. Збереглося навіть фото, де вони у формі стоять біля літака.
У той час нікого не цікавила національність. У нашому класі були українці, росіяни, поляки, латиші, євреї. Їсти було нічого. Жували цвіт акації. Мама щомісяця здавала кров і за це отримувала трохи манки. Так виживали.
Потім у мене з'явився вітчим. Він був кандидатом наук, отримував пристойну зарплату. Подарував мамі цигейкову шубу. Вона вдягнула її на вулицю. Я образився на маму. Бо люди не мали у що вбратися, у сусіда Вови не було пальта, у когось – одна пара взуття на двох.
Вітчим викладав англійську в сільгоспакадемії. Щовечора нишком слухав "Голос Америки". Спочатку я не звертав уваги. Але в школі нам розповіли про американських шпигунів. Ми з другом Вовою думали, що вітчим – шпигун. Хотіли навіть здати його в КДБ чи міліцію. Але забули про задум, бо закохалися в якусь дівчинку. Завдяки цьому вітчим лишився на свободі.
Як прийшли в кінематограф?
– Випадково. Був майже двієчником, хуліганив. У кожному дворі – своя дитяча банда. Збиралися, брали палиці, йшли в сусідній двір бити другу банду. Кололи одне одного шилами, ножиками.
Мама змушувала вступати до сільгоспакадемії. Погодився, коли пригрозила викинутися з вікна. Вона поїхала в Одесу, зняла будиночок, чекала, коли після екзаменів приїдемо й ми з вітчимом. Тільки-но ослаб її моральний тиск, я забрав документи з академії. Мама не викинулася з вікна, але вітчим років п'ять шкодував, що не простежив за хуліганом.
Я пішов на завод. Працював учнем токаря, слюсаря. Коли матері з вітчимом не було – водив додому друзів, розважалися. Мама приїхала, зібрала сімейну раду: що з цим бандитом робити? Друг порадив зарядити мене на якусь творчість. Так я опинився на кіностудії Довженка. Працював світлотехніком, асистентом режисера. Стежив за всім – від чистоти вікон до переговорів з акторами. Режисера вважав тоді найбільшим трутнем. Не бачив, що відбувалося за кулісами. Суть професії зрозумів, коли сам узявся за режисуру.
У 1960-х якраз був розквіт кіноіндустрії?
– Свого часу Сталін вручив усі найбільші нагороди Сергію Ейзенштейну – за перший фільм про Івана Грозного. А друга картина Сталіну не сподобалася, її закрили. Генсек вирішив помститися всьому кінематографу – розпорядився робити мало фільмів, але видатних. А щоб люди ходили в кіно, запустив у прокат трофейні стрічки, які забрали за кордоном після перемоги. По смерті Сталіна знімати почали більше.
Ви товаришували з Костянтином Степанковим.
– Він знявся у понад ста фільмах. Ролі не перебирав. Вважав, що акторська професія повинна годувати, а не слугувати для самовираження. Хоча багатий не був. Якось у Москві жив у номері з польським актором Данієлем Ольбрихським. Той запитав: "Костя, скільки ти отримав за Ковпака?" (Степанков зіграв головну роль у трилогії "Дума про Ковпака". – Країна). Чотири фільми знімали три роки, Степанкову заплатили 10 тисяч рублів. Він не хотів принижувати батьківщину перед іноземцем, тому сказав, що дали 50 тисяч. Ольбрихський за голову взявся: "Усього? Тебе не цінують".
Ми з Костею заприятелювали із середини 1980-х. На засіданнях секретаріату Спілки кінематографістів він тихенько вставав і йшов у буфет. Потім і я туди рушав. Пили по чарці-другій, продовжували в якомусь гадюшнику. Часто проводжали один одного додому.
Якось Костя, проводжаючи мене, зайшов у під'їзд мого будинку на Рейтарській. Підійшов до одних дверей, розчулено погладив їх, показав на зафарбовану зеленою фарбою стіну поруч: "Колись я тут написав "Ада! Люблю". Тут колись жила моя Ада" (дружина Ада Роговцева. – Країна). А згодом і я тут жив".
Була дивовижна компанія – Ваня Миколайчук, Броня Брондуков, Льоня Осика, Костя Степанков, Іван Гаврилюк, Лесь Сердюк. Усі готові підставити один одному плече. Одного разу Костя каже: "Я все життя когось зображаю. А чому б тобі не зняти картину про мене? Щоб я був собою. Розказав про Ваню, Льоню, Броню". Миколайчук тоді вже помер, Осика доживав, Брондуков лежав з інсультом.
Знімали цей фільм у 2000-ті?
– 2003 року Осика і Броня вже відійшли. У фільмі є епізод: "Нещодавно я знову літав. Десь вдалині побачив Льоню, Ваню, Броню. "О, – каже Льоня, – нарешті й Костя прийшов. Мабуть, обридло на тому світі". Звісно, вони снилися йому.
Часто їздив у село. Розказував: "Що за життя! Ідеш у тілогрійці з ціпком. Назустріч якась тьотя з дитиною. Шепче: це, синку, велика людина, Костянтин Ковпак!" Степанкова любили. А він без друзів був самотній.
Розповів мені, що його батько був репресованим священиком. Насправді його прізвище – Волощук. Мама пішла на фіктивне розлучення, аби врятувати дітей. Після виходу фільму це було новиною навіть для Ади Миколаївни. В родині Костя не говорив про це.
Днями за фільм про Степанкова вас нагородили премією Довженка. Як ставитися до таких нагород?
– Для кіномитців існують дві премії – Довженка і Шевченківська. Остання дещо заполітизована. Торік її дали Олегові Сенцову. Не знаю, який він режисер. Але він символ – боєць і борець.
Часто премію Довженка присуджували посмертно – Миколайчуку, Параджанову. В той час Іванові не було рівних в Україні, але держава не цінувала його. Така доля геніїв. Коли Тарковський зняв "Сталкера", його не розуміло не тільки начальство, а й свої. Він побив горщики з усіма.
Зараз на сайті Держкіно – сотні нагород. Половина – незаслужені. 2005 року режисер Ігор Стрембіцький зняв стрічку "Подорожні", яка отримала "Золоту гілку" в Каннах. Це, як на мене, зроблений на любительському рівні фільм. Але його сприйняли як останній писк моди.
Чимось же фільм здивував Європу.
– Поява України в Європі під акомпанемент то одного Майдану, то другого – сприяє симпатії до нас. Але ця мода на українське не завжди відзначається високим рівнем мистецтва.
"Плем'я" Мирослава Слабошпицького теж добре прийняли на міжнародних фестивалях. Глядачі ж цей фільм переважно не сприйняли. Це друга стрічка Слабошпицького такого типу. Перша "Ядерні відходи" – теж похмура. Там людина – свиня в усіх проявах. Картина триває 20 хвилин. 7 хвилин їде машина. З неї виходить мужик. Заходить в якесь приміщення. За ним іде жінка, лягає, задирає ноги. Все мовчки. Він вкладається на неї, тупо щось робить, потім встає, одягається, розвертається і йде. Все. Ні спасибі, ні до побачення. Скоти.
І в "Племені" людина дегуманізується. Мирослав сам по собі не такий. Але потрапив у якусь пастку. Думаю, наступний фільм буде ще чорніший. Хоча його стрічки зняті якісно і професійно.
Заможній Європі хочеться бачити гіршу дійсність?
– У Європі вистачає своєї чорнухи. Найбільшу відразу таке кіно викликає у вітчизняних патріотів. Спустися в будь-який підвал – повно бомжів і вошей. Ідеш базаром – тітонька продає моркву за 3 копійки, а її ганяють менти. Ми до цього звикли. Але коли бачимо на екрані сконцентровано – це викликає відразу. Сприймаємо режисера як антиукраїнця. У радянський час це називали "подзаборная камера". Бо всі чекали високого, світлого. Чорний товар суспільство відторгає, бо там багато паскудства, бруду. І часто він безглуздий.
В українському кіно зараз підйом?
– Для підйому має бути спадкоємність поколінь. Натомість відбувся моторошний розрив традицій – не лише в Києві, а на всьому пострадянському просторі і в світі.
Якось Сергій Бондарчук опинився у Римі. Йому дзвонить Федеріко Фелліні: "Сергію, у мене за 2 години прем'єра. Посилаю за тобою машину". Підвозять його до величезного палацу, заходить у зал. А там – усього чоловік сорок, наче то перегляд для обраних. "Федеріко, це допрем'єрний показ?" – "Ні, прем'єра". – "Це стільки людей на прем'єрі в центрі Рима?" – "Розслабся, друже. Мій глядач давно вимер".
В Україні в середині 1990-х держава вбила кіно. Перестала фінансувати його. 1997-го студія Довженка випустила один фільм. А колись було 30 за рік. Лише Київнаукфільм знімав 450 картин. Зараз цього не робить уся країна.
Через важкі 1990-ті побутує міф, що кіно в Україні не було й не буде. Маячня. Було. У відсотковому співвідношенні – так, як в Сполучених Штатах. Є ціла епоха поетичного кіно – Іллєнко, Параджанов, Кристофович, Мащенко. Зараз таких людей нема. Хіба Роман Балаян, який майже не знімає. Кіно стало відновлюватися, але відбувається це повільно.
У 1980-х ви знімали документальний фільм про екстрасенсів. Чому торкнулися цієї теми?
– Це 10 років життя. Спочатку принесли сценарій про якогось Альберта Ігнатенка. Він міг змусити людей танцювати, плакати, кричати. Було цікаво вивчити явище.
Зрозумів, що люди надто самовпевнені. Насправді, за допомогою маніпуляцій із підсвідомістю й гіпнозу з них можна зробити останнє бидло.
Ці ж методи зараз використовують реклама, політики та медіа. Є сотні способів маніпулювати свідомістю.
На радіо є передача "Український вимір". Вони кажуть, що озвучують позицію українського виміру. Але позавчора був вимір Кучми, вчора – Януковича, сьогодні – Порошенка. То який із них український?
Те саме з Путіним. Його в Росії люблять. Після Єльцина і завданої ним жуті 1990-х Путін здавався надійною сильною рукою. Одразу сказав: "Боремося проти чеченців і терористів". Знайшов ворога – основу консолідації будь-якої нації.
Для нас зараз найбільший подразник – Росія. Для Росії – США, потім – Україна.
Триває "холодна" війна. А на війні годяться всі засоби. Звідси й брудна пропаганда.
4 
35413
Коментарі