"Русские" повинні соромитися своєї країни. Хоч би де вони жили"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Галина ПАГУТЯК, 63 роки, письменниця:

Є така категорія людей, що називають себе простими. Це нащадки тих, хто підкорявся тиранам і покірно терпів окупацію. Для людини, наділеної свідомістю, це гірше за смерть.

Чоловік із Києва, який сидить під обстрілами з батьками, теж називає себе простою людиною. Його батьки свого часу віддали в російську школу, бо так "какось легче". Це загальмувало його інтелектуальний і духовний розвиток. Він вважає, що воюють верхи, і хоче миру за будь-яку ціну. Він не молиться, Батьківщина для нього – пустий звук. Його безпомічність спершу викликала в мене співчуття, тепер – злість. Але не те почуття провини, яке він намагається в мені викликати, бо я "винна" в тому, що орда на нас напала. Треба було прийняти всі умови божевільного кремлівського карлика, і тоді б нас помаленьку винищували – тих, хто у списках ФСБ, котрі формувалися місцевими.

 

Ті місцеві отримують 40 доларів за інформацію – куди бити. 40 доларів за знищення багатомільйонних об'єктів. 40 доларів за смерть десятків дорослих і дітей. Вони теж називають себе простими людьми. Багатьох завербували на московських будовах, куди вони вперто їздили всі вісім років. І огризалися: "А що мені дала ваша Україна?"

Олег СЕНЦОВ, 45 років, режисер:

Вже декілька днів перебуваю на передовій. Сюди наш підрозділ перекинули для посилення напрямку, де ворог постійно намагається прорватися до Києва. Херачать по нас сильно, але наша арта б'є ще сильніше та точніше. Навчився будувати бліндаж і жити в окопі, освоїв кулемет і гранатомет, став оператором NLAW, чекаю зустрічі з ординським танком.

Тетяна ВЛАСОВА, 35 років, поетка, співачка:

"Русские" повинні соромитися своєї країни. Хоч би де вони жили. По всьому світу їх повинні зневажати. За георгіївські стрічки в машинах, за футболки, за тупу браваду "я русский, я горжусь!", за підтримку путіна і рашизму, за тупість і моральну деградацію. Точно знаю, що після нашої перемоги ми будемо в рази пильніше придивлятися до всіх цих проявів в Україні. І дружно слати їх у бік "русского военного корабля".

Віктор ВИННИК, 45 років, музикант:

Якщо ти не був русофобом учора, то в тебе не було серця. Якщо ти не є ним сьогодні – в тебе немає розуму.

Артем ПОЛЕЖАКА, 46 років, поет:

Стидно признацця… 24-го зранку я, як і положено громадянину, був під воєнкоматом і був ввічливо відправлений додому ввіду отсутствія опита. Всі ці 17 днів мені навідріз відмовляють навіть у теробороні, куди, як розказують, беруть усіх. Ніфіга не всіх. І не беруть.

Друзі! У кого є блат у харківській теробороні? Якщо треба хабаря дати, то скажіть. Я не для того залишався в Харкові, шоб тепер сидіти в холодній квартирі й чекати, доки прилетить. Я стрілять хочу.

Євген ГЕНДІЙ, 62 роки, сатирик:

Слухаючи розмови полонених російських окупантів з їхніми живородящими матерями, я був реально шокований від мату. Від густого побутового мату. Як вони матюкаються, розмовляючи з матерями. Більше за них матюкаються лише їхні матері.

Віталій ЧЕПИНОГА, 52 роки, політик:

Придумав розвагу: писать у Роскомнадзор про всіх росіян, які досі користуються інстаграмом через VPN. То потенційні враги народа і пріхлєбатєлі міра капітала.

Валерій ЧАЛИЙ, 51 рік, кризовий менеджер:

Країна, яка навіть не знайшла символу у своїй начебто рідній мові, яку вона начебто хоче захищати, а використовує як новітню свастику літеру Z, не має майбутнього. Ну що ж, так і назвемо цю територію, з якою волею долі межуємо, але яка рано чи пізно розпадеться на кілька десятків окремих країн: Zaporebrik.

Ольга САВІЦЬКА, психологиня:

Чула, що через санкції багато росіян залишають країну. Хочу запропонувати своє житло для вимушених російських біженців! Гарний новобуд в Ірпені. Не хвилюйтеся, військові знищують лише військову інфраструктуру, мирних не чіпають! До того ж російськомовних тут захищають ЗС РФ. В Ірпені ви в повній безпеці! Поруч у Бучі є "Макдональдз".

Щоправда, щоб дістатися, доведеться об'їжджати зруйновані мости та розстріляні машини з жінками та дітьми, а також розірвані трупи прямо на тротуарах. Але це таке… Можна просто відвернутися й не дивитися. На зруйновані квартири також можна не звертати уваги. Просто повторюйте про себе як мантру: "Наші мирних не бомблять, наші мирних не бомблять". Свідомість визначає буття! Якщо думати позитивно й думати про добро – запах смерті не битиме в ніс. Я у вас вірю!

Ключі від квартири можу передати в Житомирі. Не хвилюйтеся – тут, крім шкіл та лікарень, нічого не руйнують. Вам справді нема чого боятися.

Сергій ГРОМЕНКО, 36 років, історик:

Не дуже люблю порівнянь нинішньої війни з німецько-радянською. Однак все скидається на те, що Київ-2022 – це Москва-1941, тіко росіяни з іншого боку воюють. Ворог доповз до столиці, але не взяв – і закономірно вихоплює звіздюлів під нею. Марік із Ленінградом не я порівняв.

Одне втішає: Росія – і близько не Рейх, продовжує воювати закидуванням трупів. Ну а ми не програли прикордонної битви і зберегли армію в цілості. І ленд-ліз нам, а не московитам. Тому є надія, що ми обійдемося без Сталінграда й усе закінчиться не на четвертий рік, а на четвертий місяць.

Вікторія АМЕЛІНА, 36 років, письменниця:

Знаєте, я вже ніяк не можу сильніше ненавидіти Російську імперію. Але я починаю справді зневажати Європу. Звісно, не Польщу, не Литву, не Латвію, не Естонію… І я зрозуміла, чому мені не пишуться колонки англійською: а для кого? Яким текстом я маю перекрити суху новину про драмтеатр у Маріку? Чи це людина?

Всеволод ПОЛІЩУК, 42 роки, маркетолог:

Пише знайомий поляк:

Побачив на паркінгу біля "Бєдронки" авто з великою літерою Z. Зупинився, почав шукати, чи маю в авто саперну лопатку. Поки шукав, побачив під іншим кутом зору, що то не Z, а 2. Акція: "2 штуки за ціною однієї…" Зате тепер точно знаю, що на такі випадки маю в авто і саперку, і сокирку.

Юрій РУБІШ:

Як зникає гоплофобія на відстані в 500 кілометрів. Їду зі Львова додому в Київ. У машині легальний карабін, який перевіряють на всіх блокпостах.

Львів: "Що??? Зброя??? Для чого вам зброя??? Тут шось вроді не так з фотографією… А, це ви!" Сфотографували всі сторінки дозволу, паспорт і номери машини.

Рівне: "Зброя? У футлярі везете? Який калібр? Для чого оптика?" Сфотографували паспорт.

Житомир: "О! Карабін? Чергою стріляє?" Нічого не сфотографували.

Біла Церква: "О, маєте зброю? Надіюся, везете із собою? А патрон який? Натовський? Фігово! Але скоро підженуть зі Штатів".

Десь під Києвом: "Зброя? В чемодані? А чого в чемодані? Заряджена? Як не заряджена? А як ви стріляти будете?"

Євгенія КУЗНЄЦОВА, 34 роки, письменниця:

На ніч уявляю, що я чергую на стрічці новин. І тут приходить новина, яку я маю пустити заголовком на весь сайт, на першу шпальту. І мені треба вибрати, як краще її сформулювати?

Чи "Путіна вбили", чи "Путін вмер", чи "Хуйло померло", чи "Путін відправився до Кобзона", чи "Путін мерт­вий", чи просто великими буквами "ЗДОХ".

Таке все красиве, що як почну перебирати всі ці прекрасні альтернативи, то так і забудусь уривчастим сном.

Іван ЛЕНЬО, 50 років, музикант:

Я бачив у дзеркало заднього виду очі дідуся, в якого не залишилося хати. І села не залишилося. Він усю дорогу мовчав і дивився в пустоту.

Я бачив очі дівчинки, яку з мамою чудом вивезли з пекла в безпечне місце. Вона весь час запитувала в матері, куди ми їдемо. Мати мовчала і плакала.

Я бачив погляд воїна, який годину тому в боях під Бучею втратив двох побратимів. Обличчя засмагле. Курив і мовчав.

Я бачив погляд бабусі, яка не захотіла евакуюватися і залишилася під обстрілами. Стояла на хвіртці, проводжаючи своїх рідних. І мовчала.

Я бачив мовчазний погляд вахтерки, яка випадково поїхала в Київ на зміну, а тим часом в її рідне село зайшли окупанти і всі рідні потрапили в пастку. Тепер вона хоче до них, щоб разом померти.

Я бачив погляд собачки, якого прихистили в бомбосховищі, і він там уже 20 днів живе, не розуміючи, що відбувається. Снує серед військових майже без рефлексів.

Я бачив сльози радості волонтерки, яка щойно змогла знайти життєво необхідні ліки. "Знайшла, знайшла!" – кричала вона.

Я дав потримати автомат хлопчику і бачив його погляд.

Я бачив все це на власні очі. І всього цього я ніколи не забуду. Погляд війни. Кончені ви окупанти. Ви примусили нас, одну з найдобріших націй, стати злими. Ми все це пройдемо, бо ми такі. І той, хто з ваших виживе, ніколи не буде нами прощений. Ніколи. Знайдемо в кожному куточку Землі. Як вчиняє Моссад із фашистами. А на нас чекають сльози радості від перемоги.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×