Володимир РАФЄЄНКО двічі отримував у Москві літературні премії
До письменника Володимира Рафєєнка на хутір Пороскотень бородянського району за 55 км від Києва їдемо близько години. Тут, біля лісу, стоять дачні будинки. У холодну пору в них ніхто не живе. Володимир проводить безлюдною вулицею до обійстя. Навколо – тиша.
– Коли починається вітер, сосни гудуть, як орган, – каже.
Із сім'єю рідний Донецьк залишив після окупації. Більше року живе у друга – письменника Андрія Бондаря. Двоповерховий будинок охороняє чорний лабрадор Бруно. Радісно гавкає й лащиться.
У вітальні чекає накритий стіл: солодкий рулет із джемом, домашній пиріг із цибулею, пиріжки з грибами.
– Грибів уранці в лісі назбирав. Дружина приготувала. Ось домашня гірчиця виноградна – покуштуйте, – припрошує Володимир.
Знімає рушник із чайника. Наливає чай.
У Київ, мабуть, вибираєтеся рідко?
– Час від часу у справах. Почалися лекції в майстерні "Корпункт" вихідними, – Володимир говорить літературною українською з твердим "ч" і трохи поставленим галицьким акцентом. – У суботу читаю курс із драми – Софокл, Шекспір, Брехт, Чехов. Учу студентів розуміти її. В неділю – філософія мистецтва. Розглядаємо текст як щось автономне й незалежне від біографії автора, його походження, культурних і політичних уподобань.
Війну у своєму романі "Довгі часи" показуєте через сприйняття конкретних людей.
– У романі є історії моїх земляків. Коли він вийшов, я персонажам роздаровував ці книжки. Хтось із них залишився там. Хтось перебрався до Києва чи за кордон.
Одна з новел – про друга-фотографа. Зараз працює в столиці. А в романі – гине. Подарував йому примірник. Запитую: "Ну, як тобі?" Він стояв блідий.
Друг довго не міг знайти роботу. Гроші закінчилися. Повертався в ДНР. Мав там квартиру в центрі міста. Був уже на кордоні між Україною й окупованою територією, коли йому зателефонував майбутній роботодавець із Києва. Другові пощастило.
Важко відтворювати людські сенси, коли точиться війна. Порушуються всі закони – моральні, етичні, юридичні. Найстрашніше: стає неможлива культура, руйнуються інституції, що підтримують людину. Нема, за що зачепитися.
Раніше ви казали, що проблема Донецька – у тривалому перебуванні поза культурним контекстом. Який він був до війни?
– Донбас мав свій історичний і політичний бекграунд. У нас було багато інститутів, академій, університет, потужні технічні вузи.
Однак за 10–15 років до війни з'явилося багато видань російською. Казали, на московські гроші. Стали звідти приїжджати люди. Ця спецоперація готувалася давно. Але, коли почалися російські мітинги, донеччани обходили їх десятою дорогою. Ті ж поодинокі пенсіонери, які підтримували, хотіли приєднатися навіть не до Росії, а до Радянського Союзу.
Чи складно було вам заговорити українською?
– Коли приїхав сюди три роки тому, двох слів не міг зв'язати українською. Ніколи нею не розмовляв, хоча читав. Перед війною пробував перекладати українських поетів. За рік до того щось у мені загорілося. Захотів видати книжку сучасної української поезії в перекладах на російську – саме для нашого регіону, для тих, хто не читатиме українською.
Українське письменницьке коло тут прийняло мене. Може, не всі. Може, хтось зневажає, що публікувався в Москві. Маю дві російські премії.
Тамтешні друзі в перший рік війни запрошували до себе, пропонували безкоштовно дачу під Москвою.
Вагалися над цією пропозицією?
– Ні. Виїхати в Росію – це така ж спокуса, як накласти на себе руки.
Відчуваєте, що за три роки стали тут своїм? Вас перекладають українською, українською пишете.
– Новий роман пишу українською. Але на клітинному рівні в мене – російська. Українською ж тільки починаю говорити. Проблема – навчитися мовчати нею. Не впевнений, що колись зможу.
Мова змінює характер?
– Коли говорю українською, стаю м'якший. І мій роман в українському перекладі лагідніше звучить, ніж в оригіналі.
Українська – єдина складність у написанні роману?
– Потрібно заробляти на життя, тому веду курси. Був у червні у Відні – все облишив і тільки писав. Оце було щастя.
Стежите за політикою, дивитеся новини?
– Ні. В мене є фейсбучні друзі, які реагують на події. Скажімо, Андрій Бондар, кілька блогерів. Мені достатньо їхнього бачення.
Війна допомагає дорослішати. У чому ми вже подорослішали?
– Менше звертаємо увагу на те, що про нас кажуть у Москві.
Я трохи побував у Центральній Європі. Завжди намагаюся спілкуватися з людьми. Бачу, що саме Європа – наш контекст. А не Саратов чи Ростов.
Не можу читати російських письменників, не дивлюся їхнє кіно. Коли потрібно розважитися, вмикаю шведські серіали. Але в мене це – не дорослішання, а більше травматичний досвід.
Та подивіться на молодь. Мій син навчається в архітектурній академії, на факультеті програмування. Вільно спілкується англійською. У нього більше англомовних друзів, ніж російськомовних. Вивчає самотужки німецьку. Це – його буття, сформоване зокрема й цією війною. Комусь, як мені, вона переламала в кількох місцях хребет, а когось – вивільнила, як мого сина. Син зможе працювати в Європі, якщо захоче. А я мав лише два рідних міста – Донецьк і Алупку в Криму, де з дитинства відпочивав. Тепер не зможу туди поїхати.
Навіть якщо ці території знову контролюватиме Україна?
– Немає вже дому. І там не знайдеться мені місця. Є речі, які не мають принципу повороту.
Володимир виходить на кілька хвилин перекурити.
– Полюбив гриби збирати, – сміється, повернувшись. – Ніколи цього не робив, бо не було де – степ. А тут теща з дружиною навчили. Ліс заспокоює і лікує. Бо все одно щоранку прокидаюся з думкою про війну.
Коли публікувалися в РФ, вашу творчість називали російською літературою.
– Нещодавно показали рецензію російського критика Сергія Костирка на мій роман "Довгі часи". Він вважає мене українським автором, який написав роман російською мовою. Це – притомний погляд на речі. Костирко пише, що у мене відчувається гоголівська російська мова – інша, південна.
Ви 45 років прожили в Донецьку. Чи знали іншу Україну?
– Практично не знав. Після початку війни вперше поїхав у Львів на Форум видавців. Тоді зробив перші спроби розмовляти українською. Таке насичене професійне спілкування, як на форумі, мав уперше в житті. До того був виключений з усіх літературних контекстів.
Через ізольованість регіонів?
– На початку 2000-х заробив грошей і захотів із дружиною поїхати до Львова. З'ясувалося, немає прямого авіарейсу. Потрібно робити пересадку в Києві. Поїздом їхати 16 годин – важко. Дешевше було полетіти в Тель-Авів. Думаю, це була політика ще від радянських часів – роз'єднувати регіони, аби ефективніше керувати масами, настроювати один проти одного.
Ви казали, що ватництво характерне для багатьох регіонів. Як розумієте це явище?
– Це психологія людини, яка не хоче відповідати за те, що відбувається навколо неї, – хай інші змінюють країну, світ, сперечаються, б'ються.
Для ватників головне – корисливість. Це інфантилізм, поєднаний із консерватизмом. Небажання думати й змінюватися – "полюбіть мене таким, яким я є". Але ти нікому не потрібен такий.
Це – наслідок радянської звички, що рішення за тебе приймають десь нагорі. Вибудовувати свій шлях – важко.
4 
1
Коментарі