Вівторок, 14 листопада 2017 13:04

"Проблема – навчитися мовчати українською. Не впевнений, що колись зможу"

Володимир РАФЄЄНКО двічі отримував у Москві літературні премії

До письменника Володимира Рафєєнка на хутір Пороскотень бородянського району за 55 км від Києва їдемо близько години. Тут, біля лісу, стоять дачні будинки. У холодну пору в них ніхто не живе. Володимир проводить безлюдною вулицею до обійстя. Навколо – тиша.

– Коли починається вітер, сосни гудуть, як орган, – каже.

Із сім'єю рідний Донецьк залишив після окупації. Більше року живе у друга – письменника Андрія Бондаря. Двоповерховий будинок охороняє чорний лабрадор Бруно. Радісно гавкає й лащиться.

У вітальні чекає накритий стіл: солодкий рулет із джемом, домашній пиріг із цибулею, пиріжки з грибами.

– Грибів уранці в лісі назбирав. Дружина приготувала. Ось домашня гірчиця виноградна – покуштуйте, – припрошує Володимир.

Знімає рушник із чайника. Наливає чай.

  Володимир РАФЄЄНКО, 47 років, письменник. Народився в Донецьку  25 листопада 1969 року. Батько працював інженером, мати – вихователькою в дитсадку. Закінчив філологічний факультет тамтешнього університету за фахом ”російська мова та література”, потім – культурологічний факультет цього ж вишу. Навчався в аспірантурі на кафедрі теорії літератури. Працював редактором у донецьких видавництвах. Був помічником редактора журналу ”Многоточие”. Після окупації Донбасу переїхав на Київщину. Автор семи романів і трьох поетичних збірок. Пише російською. 2010-го за роман ”Московський Дивертисмент” отримав літературну Руську премію (її Росія присуджує російськомовним письменникам-іноземцям). У 2012 році цю ж премію отримав удруге за роман  ”Демон Декарта”. Роман ”Довгі часи” переклала українською Маріанна Кіяновська. Читає курс літературної майстерності. Серед письменників, які сформували, – Вільям Фолкнер, Іван Бунін, Антон Чехов, Габрієль Гарсія Маркес. Грає на фортепіано. ”У старому батьківському домі стояв інструмент. Коли  демобілізувався з армії,  по 5–6 годин грав Шопена, Баха, Бетховена”. Живе на хуторі Пороскотень під Києвом. Про родину не розповідає. Володимир Рафєєнко – автор семи романів і трьох поетичних збірок. Пише російською. Його роман ”Довгі часи” у перекладі українською мовою – у списку претендентів на Шевченківську премію
Володимир РАФЄЄНКО, 47 років, письменник. Народився в Донецьку 25 листопада 1969 року. Батько працював інженером, мати – вихователькою в дитсадку. Закінчив філологічний факультет тамтешнього університету за фахом ”російська мова та література”, потім – культурологічний факультет цього ж вишу. Навчався в аспірантурі на кафедрі теорії літератури. Працював редактором у донецьких видавництвах. Був помічником редактора журналу ”Многоточие”. Після окупації Донбасу переїхав на Київщину. Автор семи романів і трьох поетичних збірок. Пише російською. 2010-го за роман ”Московський Дивертисмент” отримав літературну Руську премію (її Росія присуджує російськомовним письменникам-іноземцям). У 2012 році цю ж премію отримав удруге за роман ”Демон Декарта”. Роман ”Довгі часи” переклала українською Маріанна Кіяновська. Читає курс літературної майстерності. Серед письменників, які сформували, – Вільям Фолкнер, Іван Бунін, Антон Чехов, Габрієль Гарсія Маркес. Грає на фортепіано. ”У старому батьківському домі стояв інструмент. Коли демобілізувався з армії, по 5–6 годин грав Шопена, Баха, Бетховена”. Живе на хуторі Пороскотень під Києвом. Про родину не розповідає. Володимир Рафєєнко – автор семи романів і трьох поетичних збірок. Пише російською. Його роман ”Довгі часи” у перекладі українською мовою – у списку претендентів на Шевченківську премію

У Київ, мабуть, вибираєтеся рідко?

– Час від часу у справах. Почалися лекції в майстерні "Корпункт" вихідними, – Володимир говорить літературною українською з твердим "ч" і трохи поставленим галицьким акцентом. – У суботу читаю курс із драми – Софокл, Шекспір, Брехт, Чехов. Учу студентів розуміти її. В неділю – філософія мистецтва. Розглядаємо текст як щось автономне й незалежне від біографії автора, його походження, культурних і політичних уподобань.

Війну у своєму романі "Довгі часи" показуєте через сприйняття конкретних людей.

– У романі є історії моїх земляків. Коли він вийшов, я персонажам роздаровував ці книжки. Хтось із них залишився там. Хтось перебрався до Києва чи за кордон.

Одна з новел – про друга-фотографа. Зараз працює в столиці. А в романі – гине. Подарував йому примірник. Запитую: "Ну, як тобі?" Він стояв блідий.

Друг довго не міг знайти роботу. Гроші закінчилися. Повертався в ДНР. Мав там квартиру в центрі міста. Був уже на кордоні між Україною й окупованою територією, коли йому зателефонував майбутній роботодавець із Києва. Другові пощастило.

Важко відтворювати людські сенси, коли точиться війна. Порушуються всі закони – моральні, етичні, юридичні. Найстрашніше: стає неможлива культура, руйнуються інституції, що підтримують людину. Нема, за що зачепитися.

Раніше ви казали, що проблема Донецька – у тривалому перебуванні поза культурним контекстом. Який він був до війни?

– Донбас мав свій історичний і політичний бекграунд. У нас було багато інститутів, академій, університет, потужні технічні вузи.

Однак за 10–15 років до війни з'явилося багато видань російською. Казали, на московські гроші. Стали звідти приїжджати люди. Ця спец­операція готувалася давно. Але, коли почалися російські мітинги, донеччани обходили їх десятою дорогою. Ті ж поодинокі пенсіонери, які під­тримували, хотіли приєднатися навіть не до Росії, а до Радянського Союзу.

Чи складно було вам заговорити українською?

– Коли приїхав сюди три роки тому, двох слів не міг зв'язати українською. Ніколи нею не розмовляв, хоча читав. Перед війною пробував перекладати українських поетів. За рік до того щось у мені загорілося. Захотів видати книжку сучасної української поезії в перекладах на російську – саме для нашого регіону, для тих, хто не читатиме українською.

Українське письменницьке коло тут прийняло мене. Може, не всі. Може, хтось зневажає, що публікувався в Москві. Маю дві російські премії.

Тамтешні друзі в перший рік війни запрошували до себе, пропонували безкоштовно дачу під Москвою.

Вагалися над цією пропозицією?

– Ні. Виїхати в Росію – це така ж спокуса, як накласти на себе руки.

Відчуваєте, що за три роки стали тут своїм? Вас перекладають українською, українською пишете.

– Новий роман пишу українською. Але на клітинному рівні в мене – російська. Українською ж тільки починаю говорити. Проблема – навчитися мовчати нею. Не впевнений, що колись зможу.

Мова змінює характер?

– Коли говорю українською, стаю м'якший. І мій роман в українському перекладі лагідніше звучить, ніж в оригіналі.

Українська – єдина складність у написанні роману?

– Потрібно заробляти на життя, тому веду курси. Був у червні у Відні – все облишив і тільки писав. Оце було щастя.

Стежите за політикою, дивитеся новини?

– Ні. В мене є фейсбучні друзі, які реагують на події. Скажімо, Андрій Бондар, кілька блогерів. Мені достатньо їхнього бачення.

  Володимир Рафєєнко залишив Донецьк після окупації. Понад рік живе у друга – письменника Андрія Бондаря на хуторі Пороскотень за 55 кілометрів від Києва
Володимир Рафєєнко залишив Донецьк після окупації. Понад рік живе у друга – письменника Андрія Бондаря на хуторі Пороскотень за 55 кілометрів від Києва

Війна допомагає дорослішати. У чому ми вже подорослішали?

– Менше звертаємо увагу на те, що про нас кажуть у Москві.

Я трохи побував у Центральній Європі. Завжди намагаюся спілкуватися з людьми. Бачу, що саме Європа – наш контекст. А не Саратов чи Ростов.

Не можу читати російських письменників, не дивлюся їхнє кіно. Коли потрібно розважитися, вмикаю шведські серіали. Але в мене це – не дорослішання, а більше травматичний досвід.

Та подивіться на молодь. Мій син навчається в архітектурній академії, на факультеті програмування. Вільно спілкується англійською. У нього більше англомовних друзів, ніж російськомовних. Вивчає самотужки німецьку. Це – його буття, сформоване зокрема й цією війною. Комусь, як мені, вона переламала в кількох місцях хребет, а когось – вивільнила, як мого сина. Син зможе працювати в Європі, якщо захоче. А я мав лише два рідних міста – Донецьк і Алупку в Криму, де з дитинства відпочивав. Тепер не зможу туди поїхати.

Навіть якщо ці території знову контролюватиме Україна?

– Немає вже дому. І там не знайдеться мені місця. Є речі, які не мають принципу повороту.

Володимир виходить на кілька хвилин перекурити.

– Полюбив гриби збирати, – сміється, повернувшись. – Ніколи цього не робив, бо не було де – степ. А тут теща з дружиною навчили. Ліс заспокоює і лікує. Бо все одно щоранку прокидаюся з думкою про війну.

Коли публікувалися в РФ, вашу творчість називали російською літературою.

– Нещодавно показали рецензію російського критика Сергія Костир­ка на мій роман "Довгі часи". Він вважає мене українським автором, який написав роман російською мовою. Це – притомний погляд на речі. Костирко пише, що у мене відчувається гоголівська російська мова – інша, південна.

Ви 45 років прожили в Донецьку. Чи знали іншу Україну?

– Практично не знав. Після початку війни вперше поїхав у Львів на Форум видавців. Тоді зробив перші спроби розмовляти українською. Таке насичене професійне спілкування, як на форумі, мав уперше в житті. До того був виключений з усіх літературних контекстів.

Через ізольованість регіонів?

– На початку 2000-х заробив грошей і захотів із дружиною поїхати до Львова. З'ясувалося, немає прямого авіарейсу. Потрібно робити пересадку в Києві. Поїздом їхати 16 годин – важко. Дешевше було полетіти в Тель-Авів. Думаю, це була політика ще від радянських часів – роз'єднувати регіони, аби ефективніше керувати масами, настроювати один проти одного.

Ви казали, що ватництво характерне для багатьох регіонів. Як розумієте це явище?

– Це психологія людини, яка не хоче відповідати за те, що відбувається навколо неї, – хай інші змінюють країну, світ, сперечаються, б'ються.

Для ватників головне – корисливість. Це інфантилізм, поєднаний із консерватизмом. Небажання думати й змінюватися – "полюбіть мене таким, яким я є". Але ти нікому не потрібен такий.

Це – наслідок радянської звички, що рішення за тебе приймають десь нагорі. Вибудовувати свій шлях – важко.

Зараз ви читаєте новину «"Проблема – навчитися мовчати українською. Не впевнений, що колись зможу"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі