Ексклюзиви
Середа, 22 липня 2020 13:31

"Правосуддя немає. Cудді роблять, як їм сказали"

У медика є п'ять секунд, щоб оцінити стан пораненого

З дитинства мріяла одягнути військову форму. Коли мені було 9, загинув тато. Отримав відкриту черепно-­мозкову травму, пробув у комі майже тиждень. Його не рятували, бо в нас не було грошей на операцію. І я вирішила стати лікарем. Не таким, як вони.

Матір позбавили батьківських прав. Померла п'ять років тому, ми майже не спілкувалися. Мною опікувалися родичі.

Майдан застала студенткою в Полтаві. Навчалася, працювала. Політикою не цікавилася. Не ходила на протести. Звісно, спостерігала. Мала знайомих учасників революції і пізніше – добровольців.

  Яна ДУГАРЬ, 26 років, медик, сержант 25-ї повітрянодесантної бригади. Народилася 22 листопада 1993-го в селі Піщане Кременчуцького району Полтавської області. Батько помер, коли їй було 9 років. Матір позбавили батьківських прав, її не стало 2015-го. Закінчила Кременчуцький медичний коледж імені Володимира Литвиненка. Два роки вчилася в медичній академії в Полтаві. Тепер студентка п’ятого курсу Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, факультет – фізична й ерготерапія. У червні 2016-го пішла добровольцем на фронт. Підписала контракт. Служила операційною медсестрою, згодом медсестрою хірургічного відділення у військовому мобільному госпіталі №66 зі Львова. Розташовується в Покровську на Донеччині. 22 травня 2018-го перевелася до 25-ї повітрянодесантної бригади. Отримала звання сержанта, старшого бойового медика. 12 грудня торік арештована за підозрою в убивстві журналіста Павла Шеремета. 20 липня 2016-го загинув унаслідок вибуху автомобіля в Києві. За версією слідства, Дугарь вела фотозйомку 15–18 липня поблизу місця злочину. П’ять місяців провела під домашнім арештом. У травні запобіжний захід змінили на заставу, але територіально мусила бути в Новомосковському районі Дніпропетровщини. 13 липня з неї зняли електронний браслет і дозволили пересуватися країною. Інші підозрювані у справі – лікарка Юлія Кузьменко, музикант і доброволець Андрій Антоненко – у слідчому ізоляторі понад 200 днів. Має вісім добровольчих і державних нагород, зокрема орден ”За мужність” ІІІ ступеня. Любить джаз, активний відпочинок, риболовлю. Має дев’ять татуювань, 10 разів стрибала з парашутом. Зараз читає ”Кобзар”. Про особисте не розповідає
Яна ДУГАРЬ, 26 років, медик, сержант 25-ї повітрянодесантної бригади. Народилася 22 листопада 1993-го в селі Піщане Кременчуцького району Полтавської області. Батько помер, коли їй було 9 років. Матір позбавили батьківських прав, її не стало 2015-го. Закінчила Кременчуцький медичний коледж імені Володимира Литвиненка. Два роки вчилася в медичній академії в Полтаві. Тепер студентка п’ятого курсу Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, факультет – фізична й ерготерапія. У червні 2016-го пішла добровольцем на фронт. Підписала контракт. Служила операційною медсестрою, згодом медсестрою хірургічного відділення у військовому мобільному госпіталі №66 зі Львова. Розташовується в Покровську на Донеччині. 22 травня 2018-го перевелася до 25-ї повітрянодесантної бригади. Отримала звання сержанта, старшого бойового медика. 12 грудня торік арештована за підозрою в убивстві журналіста Павла Шеремета. 20 липня 2016-го загинув унаслідок вибуху автомобіля в Києві. За версією слідства, Дугарь вела фотозйомку 15–18 липня поблизу місця злочину. П’ять місяців провела під домашнім арештом. У травні запобіжний захід змінили на заставу, але територіально мусила бути в Новомосковському районі Дніпропетровщини. 13 липня з неї зняли електронний браслет і дозволили пересуватися країною. Інші підозрювані у справі – лікарка Юлія Кузьменко, музикант і доброволець Андрій Антоненко – у слідчому ізоляторі понад 200 днів. Має вісім добровольчих і державних нагород, зокрема орден ”За мужність” ІІІ ступеня. Любить джаз, активний відпочинок, риболовлю. Має дев’ять татуювань, 10 разів стрибала з парашутом. Зараз читає ”Кобзар”. Про особисте не розповідає

2015-го вирішила йти на Донбас. Рік не могла потрапити. Були проблеми з документами. Мене відмовляли. Потім знайомий військовий із Львівської області каже: "Приїжджай до мене, якщо справді хочеш служити". Стала на облік у військкоматі Старого Самбора. Так потрапила у 66-й госпіталь. Контракт підписала 3 червня 2016-го. Приїхала в місто Красноармійськ – тепер Покровськ на Донеччині. То львівський госпіталь. Мобілізовані лікарі, медсестри – більшість звідти. І потім ротації були переважно із західних регіонів – Тернополя, Рівного, Львова, Мукачева.

Була готова до побаченого. Під час навчання в Кременчуку мала жорсткі практики – пацієнти з обмороженнями, з опіками, бачила смерть.

Поставили на посаду операційної медичної сестри. Я могла бути і в перев'язочній, і в маніпуляційній, мінімально – на операціях. Далі стала медсестрою хірургічного відділення. Ще як чергова на посту вела журнали, стежила за станом, температурою, тиском поранених.

21 червня був перший 200-й. Боровся за життя трохи більше доби. Підірвався. Мав опіки понад 90 відсотків тіла. Детально пам'ятаю запах, відчуття, свою роботу. Що і як відбувалося. Він приїхав у крайньому ступені шокового стану, кудись намагався бігти. Його знеболили. На очах налився, став більшим удвічі. Такий вигляд має потопельник.

Із госпіталю персонал прикомандировували у три при­фронтові пункти, де надавали первинну медичну допомогу. Це Селідове, Курахове, Авдіївка. Туди евакуйовували поранених із Пісків, Мар'їнки чи Авдіївки відповідно. Там стабілізували й відправляли бійців до Покровська. Звідти із дуже складними пораненнями далі – до Вінниці, Харкова, Києва, Львова, Дніпра. Наприклад, з ушкодженнями очей і кистей рук протягом 2 годин треба евакуювати.

Я була медсестрою стабілізаційного пункту в Авдіївці з грудня 2016 року по березень 2018-го.

Буває, зустрінеш когось: "А пам'ятаєш, ти мені гіпс накладала?" Потік людей такий, що не кожного згадаєш. Найгарячіше було під час боїв за Авдіївку наприкінці січня – на початку лютого 2017-го.

Ні в кого не було сигарет. Не могли вийти. Бо багато поранених і великі обстріли. Зникло світло. Оперували під ліхтариками 10 днів із 29 січня по 9 лютого. Якщо тяжке поранення – мінно-вибухове чи кульове – вмикали маленький генератор, щоб подавати кисень через апарат штучної вентиляції легень.

Поки тривали бої, в нас робота була цілодобово. Щойно присядеш – везуть. Цивільний лікар зупинив мене за руку: "Яно, хоч трохи поїж". Тарілку супу доїла за четвертим разом.

Стабілізаційний пункт базується у звичайній авдіївській лікарні, де є свої медсестри, санітарки, лікарі. Вони допомагали. Критично не вистачало персоналу. За добу 1 лютого було 32 поранених. А нас прикомандированих четверо – я і троє лікарів. Анестезіолог, хірург і хірург-травматолог. Потім трохи підсилення дали. Приїхали госпітальєри, асапи (ASAP Rescue – волонтерська громадська організація, проводить рятувальні операції. – Країна).

Телефон тоді якимось дивом працював тільки в мене. Всі лякалися, коли дзвонив – значить, є поранені. Був момент, коли двоє в операційній і ще везуть. Мене відправляють приймати. Довелося навчитися брати відповідальність за життя інших. Тяжких – в операційну. Середньої тяжкості й легких – зробити перев'язку, тампонувати, подивитися, чи нема кровотечі. Тоді за 40 хвилин відправила на евакуацію вісьмох поранених. Намагалися вивозити швидко, човниковим способом. Потрібен простір. Не знаєш, скільки буде людей. Бувало, привезли п'ятьох і знов стільки ж.

Коли виконуєш роботу, немає емоцій. Треба мати холодний розум. Не відчуваєш ні втоми, ні голоду. Нічого. Коли згадуємо бої за Авдіївку, дивуємося, як ми то зробили. 10 діб без сну і майже без їжі. На адреналіні. На операційному столі не було жодного 200-го – навіть з ампутаціями кінцівок, із найтяжчими проникаючими пораненнями. Навіть ті, хто поступав із мінімальними життєвими ознаками, поїхали тяжкі, але стабільні.

Зараз я старший бойовий медик роти в 25-й бригаді. Мене до них прикомандирували від госпіталю після Авдіївки на позиції "Зеніт", "Шахта Бутівка", "Царська". Згодом я перевелася.

Відрізняються всі три роботи – в госпіталі, на стабілізаційному пункті і бойовим медиком на передовій. На першій ходиш у чистому халаті. Під керівництвом лікаря виконуєш погодинно вказівки з листків призначень. На стабпункті, буває, мусиш самостійно приймати рішення. Але поряд усе одно є лікар. А на передовій відповідальність тільки на тобі. Від того, наскільки якісно і вчасно працюватимеш, залежатиме життя людини.

Мені говорять: на виїзд. Дають точку на карті. На місці є 3–5 секунд, щоб оцінити стан. Кровотеча, травма, епілепсія. Надаєш догоспітальну допомогу, домедичну.

Під час боїв за позиції "Шахта Бутівка" і "Зеніт" дивом вдалося врятувати Юру "Грека" Ульшина 2 січня 2018 року. Мав поранення у пахову артерію. Вона велика і ніяк не можна було накласти джгут. Вдалося затампонувати і вчасно доставити у стабілізаційний пункт до лікарів. Там була операція. Довелося вливати кров семи побратимів напряму. Він із самого початку на війні і зараз продовжує.

Дізналася, що проходжу у справі Шеремета, 12 грудня 2019 року. Я була на сесії у Львові. Склала екзамен, чекала на результат і заліковку. Вийшла на перекур під університет. До мене підійшли троє слідчих: "У тебе підозра у справі Шеремета". Хотілося комусь дзвонити, писати, але мені заборонили. Зманіпулювали, а я не мала юридичних знань і повелася. Сказали, якщо не поїду з ними добровільно, закриють за 208-ю статтею (затримання безпосередньо після вчинення злочину, на місці події. – Країна). Я не знала навіть, що це. Не було і протоколу затримання. Сказали написати, що їду з власної волі для подальших слідчих дій.

Про правоохоронну чи судову системи до того навіть не думала. Мала військове й цивільне життя, яке з ними не перетиналося.

Пресконференцію за участю міністра внутрішніх справ, генпрокурора, президента, де нас оголосили винними, змогла подивитися тільки через місяць. Коли вона тривала, слідчі везли мене зі Львова до Києва. Казали: "Що ти переживаєш? Тебе посадять під домашній арешт". Тобто вони знали, який буде запобіжний захід. Хоча мали лише підозру. Після неї мають бути допит, слідчі дії, судове засідання.

Коли почула прізвище Антоненко, думала, це жінка. Андрій гадав, що Дугарь – чоловік. Ми вперше зустрілися в червні на перехресному допиті.

З Юлією Кузьменко знайомі з 24 вересня минулого року, коли був обшук у подружжя Грищенків (затримали Влади­слава "Бучу" Грищенка, його дружину Інну "Пуму" – 5 листопада. Колишніх АТОвців підозрюють у замовному замаху на вбивство бізнесмена з Івано-Франківщини. На його авто встановили вибухівку, вона не спрацювала. Поліція каже, через подружжя вийшли на підозрюваних у вбивстві Павла Шеремета. Мовляв, обидва автомобілі підривали "майже ідентичними" пристроями. – Країна). Я стала фігурантом, бо опинилася поряд. Була при тому обшуку понятою.

 

5 листопада були масові обшуки у друзів і знайомих Грищенків за їхньої справою. У мене в частині теж. Навіть це не стало для мене дзвіночком, що щось не так. Я далі спокійно служила, поїхала на сесію.

Минулого літа, 13 липня, мене запросили друзі в Києві на шашлики. Там познайомилася з "Пумою". А з її чоловіком – напередодні ходи до Дня Незалежності.

Мене звинувачують, що 15–18 липня 2016-го вела розвідку. Мала згадати детально ті дні через 3,5 року. 20-го та 21-го була демобілізація п'ятої хвилі. Пішла частина лікарів, з якими працювала. Пам'ятаю, як ми їх проводжали. На той час я служила менш як два місяці. Першу відпустку змогла взяти тільки наприкінці вересня.

П'ятеро засвідчили на суді під присягою, що бачили мене в госпіталі в Покровську в ті дні. Це два працівники і три бійці. В одного з них мій підпис у документі, саме була на чергуванні. А суддя питає хлопця, чому пам'ятає мене й саме цю дату. Бо це його життя, він того дня був поранений. Ці свідчення ігнорують. Як і решту аргументів захисту.

Ще на перший суд ми з адвокатами представили документи, що підтверджують моє перебування на Донбасі на час злочину. Це військовий квиток, офіційні папери із зони Антитерористичної операції, накази про відпустку, відрядження, графіки моїх чергувань. Слідчі нічого не перевіряли.

Прокурор стверджував, що я на 22 дні самовільно залишала частину у серпні-грудні 2019-го. Порахували суботи й неділі. Бригада стоїть у пункті постійної дислокації. Я військовослужбовець за контрактом. Тому всі святкові й вихідні дні можу бути будь-де в Україні.

Спершу дали запит на бригаду. Там відповіли, що я самовільно не залишала частини. У мене ніколи не було ні дисциплінарних, ні адміністративних, ні кримінальних порушень. Командир контролював пересування, бо в будь-який момент міг викликати. Слідчих не влаштувала така відповідь. І вони провели свою "експертизу" з пеленгації моїх телефонів, де я була 2019 року. Як це стосується подій 2016-го? Мабуть, хотіли показати: якщо прогулювала зараз, то й тоді теж.

Перший місяць було повне несприйняття реальності. Суди в Києві, а в мене цілодобовий домашній арешт у Новомосковському районі в Дніпропетровській області, де наймала квартиру. 13 грудня слідчі повезли туди. Серед ночі проводили обшук до ранку. Через два дні їду в Київ. Не надійшли матеріали справи, того ж дня повертаюся на Дніпропетровщину. Коли знайомі підвозили, коли своїм ходом добиралася.

Під цілодобовим домашнім арештом сиділа два місяці. Можна виїжджати тільки на офіційній підставі. Ні сміття викинути, ні хліба купити. Допомагали сусіди. Приїздили друзі з Кіровоградщини, з Дніпра.

На початку лютого наділи браслет і змінили захід на нічний домашній арешт. Бути мала у військовій частині на Дніпропетровщині, тож могла хіба сходити в магазин. У казармі провела ще три місяці.

25 травня Печерський суд змінив запобіжний захід на заставу у 168 тисяч гривень. Порахували мій дохід за 10 років – пів мільйона гривень. У справах щодо тяжких злочинів застава має бути від 80 до 300 неоподатковуваних мінімумів. Мені зробили нижню межу. Внести треба протягом п'яти діб. Інакше слідчі могли клопотати про тримання під вартою. Друзі підбадьорювали: "Мала, максимум день-два – і зберемо". Вдалося менш як за 3 години. Гроші перерахували понад пів тисячі людей з усієї України і з-за кордону.

Більш як 200 днів я на короткому ланцюгу. Бути можу тільки в Новомосковському районі Дніпропетровщини (13 липня суд пом'якшив запобіжний захід: зняли електронний браслет і територіальне обмеження. – Країна). З'являтися до слідчого, прокурора мушу за першою вимогою. Зараз є дозвіл старшого слідчого на перебування в Києві.

З браслетом я прив'язана до розетки. Треба заряджати спеціальний гаджет до нього. Добре, мій ще тримається добу. Від нього не можна відходити далі за метрів 15. Був допит у слідчого, і я лишила прилад в авто адвоката. Тут же дзвонять: де трекер? Якось забула поставити на зарядку, розрядився, зник зв'язок. Приїхав патруль. Перевірили, чи вдома я, чи не пошкоджений браслет.

Отримую 1045 гривень 17 копійок зарплати. Оклад.

Хочеться у відпустку на тиждень. Кудись у ліс, де немає людей.

Я опинилася поза своїм життям, роботою, планами. Це ніби інший вимір, незрозумілий, непідконтрольний. Є величезна система, і від тебе майже нічого не залежить. Усе відбувається за вказівками згори. Правосуддя немає. Під час слухань бачу: судді все розуміють, але роблять, як їм сказали. Лишається тільки боротися.

Вивчаю свою особову справу. Має 38 томів, по 240–270 сторінок кожен. Якщо скласти, стос буде у мій зріст.

Я щодня щаслива. Коли ти на Донбасі, прокидаєшся живий-здоровий – уже класно. Це відчуття зі мною назавжди.

Війна закінчується перемогою або поразкою. Який може бути компроміс? Маємо йти до перемоги. Боротися доведеться ще не один рік.

Не люблю говорити про свої нагороди. Є хлопці, які заслужили їх більше. Маю відзнаки добровольчі і від Верховної Ради, міністра оборони, президента. Найцінніша для мене – за оборону Авдіївки.

Ще кілька років тому не могла двох слів зв'язати українською, зараз вільно спілкуюся. Хоча думаю російською мовою. Принципово говорю державною із таксистами, офіціантами, продавцями. Якось їхала Києвом у таксі. Грає російська музика. І тут дванадцята ночі, звучить гімн України – таксист скручує звук. Прошу зробити гучніше, як було. Посварилися. Наподягла на своєму.

Учителька змушувала у школі виправляти прізвище на Дугар. Бо не може бути м'якого знака, за правилами. Мала з нею через це конфлікти. Таке прізвище у мого батька, діда, в мене в усіх документах. Не хочу змінювати.

Зараз ви читаєте новину «"Правосуддя немає. Cудді роблять, як їм сказали"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1038
Голосування Чим закінчаться вибори у Білорусі?
  • Лукашенко втримає владу, придушить протести
  • У Білорусі буде революція, "майдан" і новий президент
  • "Бацька" схилять до компромісу. Будуть повторні вибори
  • Мені байдуже
Переглянути
Погода