У Радянському Союзі люди на концертах сиділи, як мумії
Батьки бачили мене музикантом, тому віддали на фортепіано до музичної школи. Треба було грати гами, а я не люблю одноманітності. За рік почав бунтувати. Батько й мати сказали "добре" і відправили на баян. З ним відмучився ще два роки. Потім поїхали у тривале відрядження, а я лишився з бабою та дідом. Влаштував революцію. Заявив, що з музикою – кінець. Коли десь її чув, це були тортури. Закинув музикування років на сім.
Щороку в Кременець на літо приїжджала родина дядька з грузинського Батумі. У мене був на три роки старший кузен. Якось він почав наспівувати модні західні пісні. У мене прокинувся інтерес. На приймачі зловив західне радіо, по якому їх крутили. Відшукав на горищі стару гітару. Натренувався грати один мажорний акорд. Зібрав у школі групу з хлопців і їх цьому навчив.
Тоді була модна британська група The Trrogs і їхня пісня "Дика штучка". У ній всі акорди – мажорні. Те, що нам було треба. Я пішов до директриси. Мовляв, у нас є група, хочемо виступити. "Чудово, – відповіла. – Якраз за тиждень комсомольське свято". У перших рядах – учителі, позаду – учні. Ми взяли інструменти й заграли західний хіт. Директриса позеленіла, розгубилася – що робити? Але всі дівчата не зводили з нас очей.
Вступив до Львівського університету на англійську філологію. У гуртожитку поселили з поетом Олегом Лишегою (поет, драматург, перекладач. Його називають реформатором української поезії. Помер у грудні 2014-го. – Країна). Часто замість іти на лекцію з історії партії знаходили кафе з дешевим сухим вином. Десь після другої склянки Олег ставав на стілець і починав декламувати "О панно Інно" Павла Тичини. На нас оберталися всі повії, бандити й бармени.
Потім познайомилися з поетом Грицьком Чубаєм. Наш гуртожиток був близько від його квартири. Фактично вся компанія оберталася навколо Грицька. Це було товариство саме в собі. Знали, що нас ніхто не друкуватиме, а наших пісень не співатимуть. На квартирі Олег і Грицько читали вірші. Я співав пісні на ці тексти й отримував більше задоволення, ніж від виступів на великій сцені. Тим більше, в Союзі глядачі були скуті, сиділи, як мумії. Як люди веселяться, вперше побачив, коли поїхав на фестиваль до Польщі.
Грицько Чубай працював у магазині з платівками і книжками. Приносив їх додому. Найцікавіше підсовував мені. Бо, крім західної фантастики, я нічого не знав. Гриць ліпив із мене особистість і виробляв смак. Якось я так і підписав йому свою афішу "Людині, яка зробила мене людиною".
Григорій любив співати. І ця любов передалася його дітям – Тарасу й Соломії (Тарас Чубай – співак, композитор, соліст гурту "Плач Єремії". Соломія Чубай – музикантка, вокалістка гурту "Джалапіта". – Країна). На щастя, їм не передалося батькове невміння співати. Часом ми з нього підсміювалися, що плутає тональності. Тому він вигадав свій оркестр какофонії. Його дружина Галя в туалеті спускала воду – це був шум морського прибою, хтось грав на каструлях, я – на гребінці, а Грицько співав.
Коли збиралося товариство, в мене вдома постійно терся хтось із КДБ. Тоді приходили Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл, діаспоряни. Що серед гостей підісланий, ми не здогадувалися. Потім органи показували фотографію, зроблену в хаті якимось шестьорою.
1972 року у Львові почалися арешти дисидентів – Михайла Гориня, Стефи Шабатури, Ігоря Калинця. Під час обшуків у когось знайшли примірники рукописного альманаху "Скриня". Це було культурологічне видання з нашими текстами. Зокрема, з віршами моїми і моєї першої дружини Катерини. Вона була на останніх місяцях вагітності Мар'яною. Мене викликали в КДБ. Я просив, щоб не рухали дружину. Тому до нас не приходили й обшуків не проводили.
Нас із Олегом Лишегою виключили з університету. Я навчався на останньому курсі, писав дипломну, три місяці не вистачило до завершення. І добре. А то мусив би йти вчителювати. А так – почав займатися музикою.
Після цього мене мали відправити перевиховуватися до робітничого класу. Врятувала завідувачка аптекоуправління Віра Васильєва. Її син співав в "Арніці", де я грав. Забрала до себе вантажником. Спочатку носив ліки, а потім перевела на кур'єра – розносив пошту. Влаштувала бухгалтером, хоча я нічого в цьому не тямив. Щоразу, як їй дзвонили з органів і питали, чи виключили Морозова з комсомолу, вона відповідала: "Так-так, майже. От тільки той-то повернеться з відпустки". Знала, що воно їм забудеться.
Серйозно постраждав від переслідувань Грицько Чубай. Був зовсім молодий – 23 роки. Його зламали. Змусили свідчити проти Ігоря Калинця, який привів його в літературне середовище. То був початок моральної смерті Григорія, фізична настала через 10 років. Грицько захворів. Згасав на очах. Здавалося, сам себе доводить до ручки. Тоді він багато років не писав. Під кінець життя вийшла прощальна поема "Говорити, мовчати і говорити знову", де вихлюпнув увесь біль. Він чимало замовчував перед нами. Лише згодом з архівів дізналися, що його шантажували. Коли Ігоря Калинця випустили з ув'язнення, я попросив його не говорити про ситуацію з Григорієм. Бо це болісно позначиться на дітях. Він погодився. Ніде зайвого не казав.
Мене запросили грати у "Смерічці". Якось до рук потрапила збірка буковинських народних пісень. Гортаю, бачу: "Повіяв вітер степовий" – стрілецька пісня. Запропонував Назарію Яремчуку її виконати. На худраді прорекламував її як старовинну буковинську пісню. І її дозволили включити в репертуар. Львівське телебачення забажало зняти кліп. Під час запису у студію випадково зайшов бандурист Остап Стахів. Від подиву вигукнув: "Так це ж стрілецька пісня!" Налякані режисери наказали розмагнітити плівку. Років через 10 цю пісню у стилі кантрі виконав мій естрадний театр "Не журись!". Тоді таке вже можна було слухати.
Кліп на "Повіяв вітер степовий" зняли в Києві. У ньому ми скакали на конях. Пісня стала популярною. У Львові на вулиці мене пізнавали й казали: "Ти диви – той, що на коні їде".
Театр "Не журись!" виник у Львові 1988-го. Його створили я, бард Андрій Панчишин і письменник Юрій Винничук. З'явилося багато музикантів, які співали політично гострі пісні. Якось на бардівському концерті виступали Тарас Чубай, Кость Москалець, Андрій Панчишин. Під сценою слухав Юрко Винничук. Біля нього – хлопець з якогось об'єднання, де співали російською. Він запропонував зробити спільний концерт. Юрко не хотів такої суміші й сказав: "Ні, в нас група". – "Яка?" – "Не журись!" – так собі ляпнув. З того пішла назва. Потім Юрко розказував, що після війни у Львові працював такий джазовий оркестр. Коли все навколо було польське, першими почали грати пісні українською. Колектив розігнали, частину заслали до Сибіру.
Директор нашого театру Остап Федоришин шукав підходи до цензорів. Бо програму кожного концерту треба було узгоджувати. А ми мали достатньо гострячків. Остап ішов до цензора з плящиною. Починав із різних розмов і все підливав. Коли цензор доходив до потрібної кондиції, підсовував нашу програму.
1989-го виконали зі сцени "Ще не вмерла Україна". Про це Остап цензору не сказав. Потім викручувався й обіцяв: "Більше такого не буде. Це випадково". Врешті, нам усе зійшло з рук.
Як і перше публічне виконання майбутнього гімну України на "Червоній руті". Його вийшов співати Василь Жданкін. Мене з бардом Едуардом Драчем підкликав на допомогу. Оце був адреналін. Усі встали. Навіть міліціонери, оглядаючись, давай підніматися. З тої "Червоної рути" почала творитися сучасна українська музика. А виконавці, які співали російською – "Кому вниз", Олександр Тищенко, Тарас Петриненко, – до фестивалю перейшли на українську та так і продовжили.
4 
1
Коментарі