На зупинку кровотечі на полі бою є дві хвилини
Займалась акробатикою й спортивною гімнастикою. Пам'ятаю, як торохтіла трамваєм до стадіону "Спартак" на тренування, маму, яка передавала бутерброд із ковбасою. Але батьки не могли мене возити на заняття, тому довелося залишити спорт.
У п'ятому класі вступила до столичного ліцею "Поділ", який тоді ще був не для крутеликів. Там вчилися інтелігентні діти, з якими могла поговорити. Але знову виникло питання: хто відвозитиме на навчання. Повернулася до школи у своєму районі – на Виноградарі. "Добре, – подумала, – якщо я сюди повернулася, значить, маю бути найкращою. Братиму розумом". І закінчила школу із золотою медаллю.
Діда не стало 2011-го. Коли за три роки я стала інструктором з тактичної медицини, почала виїжджати на фронт, навчати військових, хотілося подзвонити йому. Подумки говорила: "Ти бачиш? Я хочу, щоб ти пишався мною". Хоч дід ніколи мене на хвалив. Думаю, відповів би: "Можна було б і краще".
Навчалася в коледжі в Америці, у штаті Іллінойс. Жила в сім'ях. Їх було три. Перша – класична американська родина з телесеріальними вечорами, в обляпаних їжею футболках. При цьому були побожні – хрести, молитви й відвідування служби в неділю. Не люблю правил, тому й почалися тертя. Не так їм, не так відчиняю холодильник. За моєю спиною доповідали про це куратору. Друга сім'я була найкраща. Літня пара в мене закохалася. Та потім переселили до дивної самотньої жінки. Вона мала великий дім посеред кукурудзяного поля, як у фільмах жахів.
В Америці справді є свобода, але вона не працює для приїжджих. Від чужих очікують, що вони чітко виконуватимуть правила.
Коли питають, як там в Америці, відповідаю: ви точно потовстішаєте на три-чотири розміри. Там навіть повітря калорійне і смачне. Вибір їжі – неосяжний, порції – величезні.
Спілкувалася з тими, хто, як і я, приїхав на навчання. У США можна відшукати інтелектуальне спілкування, але не серед молоді. Вона в маленьких містах зазвичай лінива, передбачувана, примітивна. З місцевими підлітками знайти спільну мову було важкувато. Вони нахабні, прості, говорять, що думають. Відрізняються від нас – розслаблені, без комплексів.
Отримала прізвисько Алабама. Дають його людині, яку вважають своєю, – дівчина із сусіднього двору. За кілька років захопилася байками. У мотоциклістів має бути друге ім'я – стала Алабамою.
Завжди знала, що в мене буде мотоцикл. Коли вперше сіла, сподобався сам процес їзди. Це відчуття свободи й незалежності. Здавалося, що їду оголена, попри екіпірування.
Першого мотоцикла соромилася. Це був міський Yamaha YBR, його порадив знайомий. Негарний і не крутий. Знайшла тямущих хлопців-механіків, які зробили його привабливішим.
Їжджу на Yamaha Diversion. Це корабель, важить 280 кілограмів. Для європейських доріг ідеальний. А на наших – не можу його зловити, коли потрапляю в яму. Падати не страшно. Тяганина починається, коли треба його підняти.
Зі США приїхала американкою у стані "овва". Але осіла за кілька тижнів. У нас мало людей спокійних, доступних. Відкритості добитися важко.
Усе в моєму житті – подолання перешкод. Завдання не просто треба виконати. Має бути важко, щоб була боротьба й досягнення. Тому й вибрала найскладніший вуз – Києво-Могилянську академію. Було непросто вступити й учитися. Хотілося покинути.
навчаючи військових надавати першу допомогу, зрозуміла: багато людей керуються тим, що бачили в американських фільмах. Це міфи. Скажімо, засипати в рану порох і підпалити, накласти джгут на шию. А пік міфології – колоти адреналін у серце. Це небезпечно. Загрожує анафілактичним шоком, опіками, алергійними реакціями.
Коли починала курс бійця-рятувальника, казала: "На полі медика не буде. Лише ти й побратим. Спочатку рятуєш себе, а потім – товариша". Бійці важко це сприймали. Американці нас учили: "Коли хтось горить і є небезпека для мене, допомагати не буду". Українці не розуміють, як це. Намагалася подавати так, щоб це не видавалося егоїстичним. Говорила: "Ви можете врятувати сотні життів. Але якщо не виживете самі, то й іншим не допоможете".
Часто хлопці геройствували – намагалися витягти товариша, а самі отримували поранення чи втрачали кінцівки. Під вогнем людина стає розгубленою.
Багато воїнів отримали каліцтва через неправильно надану першу допомогу. Рятуючи людину, її добивали. Проблема війни – це політравма. Відірвало ногу, розірвало внутрішні органи, поранило осколками. Щоб зупинити кровотечу, є 2 хвилини.
Дивувалася, коли військові виймали з індивідуальної тактичної аптечки бинти, джгути і заповнювали її протишоковими препаратами. Вважали, ті рятують від усього. Пояснювала, що це хіба відтермінує агонію. Якщо вколоти такий засіб, хірург не зможе допомогти, доки не закінчиться його дія. А час буде втрачено.
В Європі є стандарти аптечок залежно від завдань, які виконуватиме боєць. У наших лежить те, що сам зібрав чи волонтери поклали. 2014 року бачила аптечки від Міноборони – джгутом називалась якась резинка від трусів, були булавка, шмат вати.
Проводила тренінги там, де стояв батальйон, бригада, рота – у полі, в лісі, на болоті. В листопаді 2015-го приїхали в 72-гу бригаду. Земля нагадувала болото – ступаєш і провалюєшся по стегна. Дерев'яний туалет стояв посеред поля і обдувався всіма вітрами. Рятувала батькова стара афганка (польова куртка, у зимовому варіанті мала ватяну підкладку і цигейковий комір. – Країна).
Коли поверталася з Донбасу, дратувало, що там убивають, а тут – веселяться. Згодом стала дивитися на це по-філософському: не можуть усі страждати.
У критичних ситуаціях люди дезорієнтуються. Бійців просила: "Хлопці, працюйте руками. Щоб у стресовій ситуації, коли мозок відключиться, ви згадали, що робили руки – джгутування з правильним тиском, тампонування".
Батькам не все розповідаю. Коли їхала на тренінги, збирали всією сім'єю, ніби відправляли на фронт. Батько ніколи не говорив, що гордиться мною. Але відчувала це, бо збирав завзятіше за інших.
Коли входиш у групу найкрутіших інструкторів України, треба періодично опинятися в стресовій ситуації. Пішла на курс Long grainge patrol medic – два тижні суцільних випробувань. Стояли роздягнуті на морозі, ставили одне одному трубки для дихання.
У нас досі упереджене ставлення до бодибілдингу – що це качки. Насправді це побудова свого тіла. Перше знайомство з цим спортом відбулося в 14 років. Зайшла в підпільний спортзал із характерним запахом поту. Бодибілдинг – це важко. Підготовка до чемпіонату – жорстка боротьба із собою. Дорого й боляче. Через обмеження навіть характер змінюється.
Років п'ять тому готувалася до першості. Крім злості, нічого не бачила. Усі здавалися демонами, які збивали мене зі шляху. Починала їх не любити, бо ведуть спокійне життя, їдять, що хочуть, мають животи й не паряться. Страждала психіка, бо такий стан обмеженості ненормальний для людини. Куряче філе я ненавиділа. Хотілося багато солодкого – величезний торт чи банку Nutella. На чемпіонати учасники приходять із двома сумками – з інвентарем і смаколиками. Після закінчення змагань пірнають у другу і поглинають усе.
1 
1
Коментарі