Мені з дитинства казали: "Не вий!" То я не дуже й співала

ДІТЕЙ ВАРТО ВІДПУСКАТИ, КОЛИ ПІДРОСТАЮТЬ

У нашому дворі жила жінка-інвалід. Ми дурні-малі дзвонили в її двері й тікали. Аж доки не пожалілася нашим батькам.

Жили бідно. Батьки тримали город. Коли треба було купити красиві зошити до школи, продавала кабачки й цибулю біля будинку.

 

Із п'ятого класу ходила на волейбол. Коли зрозуміла, що через низький зріст мене не візьмуть в основу, зайнялася бігом. Хотіла мати суперкруту фігуру і бути схожою на Мадонну.

Зі звичайної школи захотілося перейти у Стрийську гімназію імені митрополита Андрея Шептицького, де навчався Степан Бандера. Це був платний заклад. Батьки боялися, що не потягнуть. Та я склала вступні іспити – й мене взяли. Роки навчання там були найкращими. Вивчали латину, народні танці, хоровий спів, театрознавство впереміш із математикою, біологією, фізикою.

Учителька географії розказувала про країни так, що мені ще тоді захотілося мандрувати. Та я на море вперше поїхала в 19 років.

Сказала батькам, що хочу бути актрисою. Ця ідея їм не сподобалася. Вони хотіли, щоб я була медиком. Після закінчення гімназії поїхала до Києва.

Із чоловіком познайомилася на виставі в центрі Леся Курбаса. Туди приїздив театр із Хмельницького "Кут". Володимир був звукорежисером вистави. За два місяці ми заново познайомилися на фестивалі "Арт Поле". Збиралася рік пожити в Америці. Нікуди не поїхала – любов.

Володя мав музичні проєкти і багато мандрував. 2009 року купив мені велосипед – і ми вирушили в Абхазію. З того часу почали разом мандрувати і створювати музику.

Для вінчання знайшли найкращу дерев'яну церкву в Чорткові на Тернопільщині. В ресторан запросили 11 гостей – найрідніших та водія. Ми любимо автентику, тому дрескод був – вишиванки. Разом шукали автентичні елементи, я плела вінок із квітів.

У нас із чоловіком немає секретів, брехні. Зараз переживаємо особливий етап – духовний. Немає скандалів і сварок. Обговорюємо непорозуміння. Жити в сім'ї – це постійна робота, вдосконалення. Важко, щоб амбіції й еґо кожного не перетягували.

Мені з дитинства казали: "Не вий!" То я не дуже й співала. Потім у театрі "Човен" виконувала народні пісні. Перед вступом до університету Карпенка-Карого займалася вокалом. Уже в дорослому віці вчилася в Києві грати на саксофоні. Брала уроки академічного вокалу. Почала вільно співати після народження дитини. Знялися блоки. Бо оце "не вий" весь час було в голові.

Про те, що чекаю на дитину, дізналася на Балі. Їхали в Австралію – у нас букв проєкт "Двоколісні хроніки – пів світу на велосипеді". Порахувала: доки ми доберемося до Сіднея – місця запланованого фінішу – буду на четвертому місяці. Звідти мали повертатися додому, але зрозуміли, що не хочемо. У Сіднеї давали концерти й показували наше кіно "Двоколісні хроніки. Країна скарбів". Нормально підзаробили. Народжувати вирішили в Аргентині, де живе наша подруга. Про все домовилися, але туди ми не полетіли. Марко передчасно народився в Австралії. Ми не вирішуємо нічого. Можемо якось коригувати життя вчинками, але глобально все стається так, як має бути.

У лікарні провідували місцеві українці. На другий день після пологів прийшла Юлія: "Ми тут поруч живемо. Якщо треба відпочити, прийняти душ – приходьте". А потім повідомила, що вона з родиною на три місяці їде в Україну. Запропонувала пожити у своїй хаті. Це 10 хвилин пішки до клініки. Доки Марко був у лікарні, ми приходили туди вдосвіта, а йшли, коли було вже пізно.

 

Заробляємо на життя, продаючи музику онлайн. Вона користується попитом в іноземців. Два роки тому в Хорватії на пляжі до нас підійшла дівчина: "Ви "Фолькнери"?" Зараз створюємо музику до відеогри. Хочемо записати альбом цього року.

Батьки досі питають, коли ми з чоловіком підемо на нормальну роботу – щоб працювати з ранку до вечора. А мені хочеться займатися проєктами, працювати на себе.

У мене з батьками різні цінності. У матері вже почалися зрушення, з татом важче, він консервативний.

Батьки постійно зі мною сперечалися. Росла з відчуттям, що стою їм, як кістка в горлі: не така, як усі, роблю не те, що кажуть, бунтую. Хотіла свободи, а її обмежували. Для найближчих я так і залишилася складною персоною.

Синові даю максимальну свободу. Як тільки ставлю кордони, він бунтує, намагається добитися свого.

Дітьми треба опікуватися до певного віку й відпускати, коли підростають. Одного разу говорила про це з сином. А він: "Не хочу. Навіть коли виросту, буду з тобою". У нас немає заборонених тем. Багатьох Марко дивує: зовні малий, а за розмовою – значно старший.

Більшість людей в Україні думають, що, коли в тебе дреди, пірсинг і татуювання, ти наркоман чи алкоголік. В Австралії були медсестри з фіолетовим, зеленим волоссям, з татуюванням і пірсингом. У нас на роботу "напевно" не взяли б.

Плачу часто. Книжка, фільм, епізод, хороший вчинок. Мені сумно, коли бачу срач. Оце подорожувала Південною Україною. Не очікувала, що там буде стільки сміття.

Важко сказати, що є мій дім. У багатьох країнах подобається. Зараз комфортно почуваюся на Обирку (це хутір у Бахмацькому районі Чернігівської області. – Країна). Ми там понад рік. Але відчуваю, що скоро треба буде рухатися далі.

Із чоловіком відвідали більш як 40 країн. Кілька років тому за російським Санкт-Петербургом сталася аварія – мене винесло на узбіччя. Їхала на великій швидкості, впадло було загальмувати й вивести велосипед на дорогу, щоб потім пішки не йти на гору. Подумала, що впораюся. Втратила рівновагу. Занесло на зустрічну смугу. Впала. Було багато крові та відчуття, що в мене немає лиця, відчувала, що його здерла. Привезли в найближчу сільську лікарню. Про перелом руки сказали вже у Фінляндії. Коли ми доїхали автостопом туди, мені зробили рентген, поставили гіпс. Носила два місяці.

За кордоном багато людей нічого не знають про Україну. Одні думають, це десь в Америці, інші – в Африці. Одного разу індус почав нас жаліти. Знав, що на Донбасі триває війна. А потім про Володимира Великого згадав. Виявилося, він історик.

У подорожах сумуємо за фестивалями, вулицями, людьми, їжею. Після трирічних мандрів скуштувала домашнього огірка з городу. Його смак був неймовірний.

×