"Мене запитали: "Ти дівчина. Воно тобі треба?" Відповіла: якщо потрібно носити снаряди, робитиму це"

На командира батареї вчаться чотири роки

З 11 років мріяла стати військовою. Тато хотів, щоб я була військовим медиком. Але батьки розлучилися – і я розуміла, що мого навчання в медичному інституті не потягнемо. Вивчилася на кухаря-кондитера, бо люб­лю готувати.

Коли виповнилося 18 років, знайомий запропонував: "Давай до нас служити". Це була дитяча мрія. Подумала: чому б ні? Мама була проти моєї військової кар'єри, адже йшла війна. Але я стояла на своєму. Таки поїхала в навчальний центр "Десна". Додому повернулася вже по формі.

Спершу в навчальному центрі було незвично: багато хлопців, дівчат майже немає. Складно було вчитися користуватися зброєю. До того ж якраз була зима, багато снігу, вітрюган, а ми на полігоні. Проте фізичні навантаження не були надто складні. З цим можна впоратися.

 

2017 року прийшла на посаду статиста медичної роти 58-ї мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Займалася документацією. Після другого декрету хотіла повернутися на службу. Командир сказав, що є вільна посада номера обслуги в реактивній батареї, але там треба носити снаряди. Запитав: "Ти дівчина. Воно тобі треба?" Відповіла: якщо потрібно носити снаряди, то робитиму це. Така перспектива не лякала. Але на цій посаді мене все ж не змушували тягати снаряди. Робила те, що було мені до снаги.

Пізніше служила радіотелефоністкою в самохідному артилерійському дивізіоні. Упевнено можу сказати, що з радіозв'язком дружу. Потім начальник штабу запропонував поїхати в Немирів на навчання на навідника самохідної артилерійської установки. Я погодилася. Дітей на два місяці довелося залишити на маму.

У навчальному дивізіоні була єдиною дівчиною. Спочатку на мене не покладали великих надій, хлопці часто приколювалися. Але потім побачили, що в мене все добре вдається, що вкладаюся в усі нормативи.

Робота навідника САУ полягає в чіткому виконанні установок командира гармати. Потрібно все робити швидко й бути уважним. Важливо не переплутати команд "відмітитися" й "навестися". "Відмітитися" означає зміну положення прицілу, потрібно крутити панорамою. А команда "навестися" – необхідність зміни положення гармати, коли треба обертати башту. Щоб влучити в ціль, точність має бути максимальна. Якщо навідник чогось не почув, краще перепитати та знайти декілька секунд, щоб усе перевірити.

У бою показала, що бути навідницею гармати виходить непогано. Тепер багато читаю і дивлюся відео про нову техніку, яку нам постачають. Хочу розуміти, що з нею робити ще перед тим, як вона до нас потрапить.

Одного разу на позиції було гаряче. Дали команду швидко відстріляти п'ять снарядів і повертатися. Тільки-но виконали, надходить нова команда: "Ще п'ять. Швидко. Але уповільненими снарядами". Щоб зробити все в темпі, подавати снаряди допомагав командир гармати. Тільки відстрілялися, на ходу складаємо ствол і від'їжджаємо. Одразу ж летить нам у відповідь. Дякувати Богу, ми встигли від'їхати.

Нині я на посаді командира гармати. Працюю на самохідній гаубиці 2С1 "Гвоздика". Крім мене, в нашому екіпажі лише хлопці – навідник, номер обслуги й механік-водій. Як командир маю контролювати всю обстановку в машині і, якщо щось не виходить, бути на підмозі. Якось гільза застряла у стволі. Довелося її швидко виколупувати і ставити нову.

Часто жартую, без цього ніяк. Підтримую бойовий дух – і свій, і хлопців. Недавно стажувала навідника, який 10 років не працював на цій посаді. Йому було трохи страшно, але я завжди підбадьорювала: "Нічого не бійся. Ми впораємось. Усе вийде". Коли виїжджаємо на завдання, то я ще поспівати люблю. Машина гуде, а я співаю. Найчастіше це пісня "Горить, палає техніка ворожа". Так легше працювати.

Дальність стрільби моєї гармати – 15 кілометрів. Але до ворога ми під'їжджаємо ближче. Буває відстань до російських військ – 8 кілометрів, іноді 3–4. Коли йде ворожа колона, то одним прямим влученням можемо зруйнувати одиницю техніки. Якщо попаде між машинами, то ліквідує дві. А якщо ворожу техніку посіче осколками, вона стане небоєздатною.

Снаряди називаю розочками. Коли розмовляю із друзями по телефону, вони запитують, чи "садимо розсаду". Відповідаю: "Садимо – і приживається". Не все можна говорити відкрито. Рашисти думали, що ми їх вітатимемо з квітами. То ми їх зустрічаємо з "Пионами", "Гвоздиками" й "Акациями".

Довелося воювати під Черніговом, під Ніжином, а тепер – на Донбасі. Найстрашніше було, коли до нас вилетіли два російські вертольоти. Намагалися по нас попрацювати. Встигли сховатись у лісосмугу. Швидко замаскували машину та скочили в бліндаж. А за декілька годин із другого боку – знову вертольоти летять. Думала, що там і залишуся.

Волонтери допомагають. Привозять ліки, засоби гігієни, запчастини. Тепер працюють над тим, щоб переправляти нам автомобілі. Машини на війні – це витратний матеріал, бо їх нещадно б'ють.

У майбутньому планую піти вчитися на командира батареї, але поживемо – побачимо. Вдома діти, вони мене й так рідко бачать. А вчитися на командира батареї – чотири роки.

Попри великий ризик ніколи не виникало бажання кинути службу. Страшно, але це можна пережити. Усвідомлюю, що "Гвоздика" не має броні, як у танка. Влучання снаряда в машину означає братську могилу. Але артилерію захищає крок піхоти.

До повномасштабного наступу Росії жінки йшли в армію з думкою, що спокійно займатимуться документацією і все. Тобто, крім зарплати, ніякого зацікавлення в кар'єрі не було. Але це не всіх стосується. Нині в нашому дивізіоні 14 жінок. Є медики, радіотелефоністки. Дівчата, які хочуть справді служити й показати себе, цього досягнуть. Потрібно працювати нарівні з хлопцями. Ми всі однакові. Якщо людині не цікаво, то краще за цю роботу не братися.

Моїм синам – 4 і 7 років. 18 травня в молодшого був день народження. Я не змогла приїхати додому. Але волонтери організували гарне свято для моєї дитини – замовили торт, аніматорів. Вийшло класно. Потім переслали фото й відео зі святкування. Діти передають малюнки. Хочуть, щоб я швидше повернулася додому. Завжди кажуть це по телефону. Також хочу бути поряд із синами. Але тепер я захищаю своїх дітей і країну, а потім це робитимуть вони.

Коли відео, де я стріляю з гаубиці, розлетілося по всіх соцмережах, старший син пишався. Казав однокласниці: "А мою маму по телевізору показували".

Настрій одразу покращується після розмови з мамою. Найголовніше почути, що вдома все гаразд, хоч у них теж іноді чути вибухи. Якщо немає змоги поговорити, переписуємося.

Коли востаннє була вдома, зробила манікюр, наростила вії. А зараз прокинулася, вмилася, почистила зуби й чекаю команди. Як доводиться виїжджати серед ночі, то й на це не завжди є час.

Мене називають Принцеска, оскільки люблю рожевий колір. Жартую, що і свою гармату перефарбую. Нині це можна зробити тільки всередині машини. Є ідея повністю перефарбувати її після перемоги. І так їхати на параді. Але насамперед бажаю відпочити з дітьми на морі.

Хочеться, щоб у гарантіях світової безпеки все було згуртованіше, а не так, як тепер. Україна просить закрити небо, але цього не роблять. Також затягують із постачанням зброї. Сподіваюся, що РФ повною мірою відповість за свої злочини. Росіяни повинні поплатитися за все, особливо за те, що зробили з нашими дітьми та жінками.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×