Майже всі викладачі на факультеті архітектури "Львівської політехніки" були російськомовні
Я народилася в сім'ї Лева Крип'якевича – брата історика Івана Крип'якевича. Тато викладав українську мову в польській гімназії. У класах "А" вчилися поляки, у "В" – євреї, в "С" – українці. Ми з батьками винаймали мансарду. Там були дві кімнати, кухня і балкон. Потім татові дали помешкання на вулиці Тараса Шевченка.
У 6 років тато віддав мене до школи. Нас із братом Несьом (Нестором. – Країна), молодшим від мене на рік, часто водив на цукерки і морозиво. У мами виявили пухлину в мозку. В неї часто боліла голова. Померла до війни. Ми жили з мачухою.
Я вчилася в захоронці – так у Бережанах називали притулок для бідних дітей, яким опікувалися польські монахині. Вони тримали господарку: город, курей, корову. Поряд була каплиця. Діти ходили туди молитися разом із монахинями. Збиралася і сама піти в монастир. Але молитви були надто монотонними – і я передумала.
Коли мені було 8, з татом і братом поїхали у Львів до стрийка Івана Крип'якевича. Він із родиною мешкав на вулиці Домагалічів (зараз – вул. Академіка Івана Павлова. – Країна). Після Бережан мені там усе здалося величним. Ми піднімалися до їхньої квартири на четвертому поверсі чистими сходами. Саме помешкання було просторе, з високими стелями. Мене і брата повели до лазнички мити руки. Ми швидко повитирали їх рушником. Стрийко торкнувся долонь і наказав витерти краще.
Стрийків син Роман повів нас із братом подивитися на дитячий майданчик поблизу їхнього дому. Там були драбинки, альтанки, пісочниці. У Бережанах такого не бачила.
Як почалася війна, мені було 11 років. Двоюрідний брат по матері Славко вчився на першому курсі "Львівської політехніки". Його арештували – і забили в тюрмі на Лонцького. Дідо розказував, що Славко мудрий був. Добре знав математику. Йому в тій тюрмі все лице змасигрували (сильно побили. – Країна).
У Бережанах така ж тюрма була на руїнах замку. Людей, які виходили з неї, неможливо було впізнати. На початку 1940-х, як відступили більшовики, німці з льоху витягали трупи. Жінки по одягу і черевиках впізнавали в них своїх синів.
1942-го Несьо з товаришами знайшов бомбу. Вирішив розкрутити, аби подивитися, що всередині. Йому відірвало руку, висмалило око. Товариші втекли, а брат помер.
За німців у двох класах гімназії вчилися по 70 учнів. Хлопців було так багато, що навіть не всіх добре знала. З одним почала переписуватися – кидали карточку з рук у руки. Як йому виповнилося 16, вступив до Української повстанської армії. Згодом їхню криївку обступили москалі, а хлопці себе підірвали.
Навесні 1944 року батька послали у відрядження до Львова на кілька днів. Як пакував маленьку валізу, розповідав, що під час Першої світової війни з відрядження повертався під час завірюхи. Добирався майже два місяці. Тиждень після від'їзду звісток від нього не було. Коли радянські війська відтіснили німців, мачуха кликала мене тікати на останньому поїзді. Я не поїхала, бо чекала тата. А вона зустрілася з ним у Львові. Більше їх не бачила. Вони виїхали в Німеччину. Тато там помер 1974-го.
У 16 років залишилася сама. Ввечері почалося бомбардування. Сусідка приходить: "Луцю, йди до льоху, бо може впасти бомба". Я не пішла, а забилася в куток. Хата тоді вціліла. Наступного ранку прокидаюся – тиша. Вийшла на вулицю, бачу: вже ходять радянські вояки. Німці були в чистенькій формі, а ці – у брудній жовто-зеленій.
За день-два викликали в КДБ. Розпитували за тата. Відповіла, що поїхав у відрядження і більше за нього не чула.
У моє помешкання підселили сім'ю столяра. Вони мене годували. Спала на своєму ліжку. Від них відгородилася шафою. Згодом до нас підселили двох офіцерів. Один був молодий, тільки закінчив 10-й клас. Ми з ним часто говорили. 1945-го, як поїхала до Львова поступати в "Політехніку", попросила його передати мені подушку з ковдрою, бо одразу взяти не могла. З клунком був папірець із написом: "Луца, всего харошего! Петя". Аж тоді дізналася, як його звати.
У Львові збиралася пожити у стрийка Івана. Постукала у двері, відчинила його дружина Марія. Нагодувала мене і сказала чекати. Стрийко спитав: "Як думаєш жити? Тяжкі зараз часи, їсти нема що". Відповіла, що збираюся продати золотий ланцюжок за 750 рублів. Ще думала, дід по мамі допоможе. Він жив у селі Переволочна тоді Бродівського, а тепер – Буського району на Львівщині.
Стриянка мене не взяла до себе, бо мали приїхати її сини Роман і Богдан Крип'якевичі з Відня. Служили там в армії, але їх повинні були демобілізувати. Та родичі мене годували. Два місяці мешкала в гуртожитку з подругою Миросею, вона поступила в Сільськогосподарський інститут (зараз – Львівський аграрний університет. – Країна). Потім тітка Марія мені знайшла помешкання навпроти – в пані Чапельської. Та мала глухого чоловіка. Їхні двоє синів жили в Америці, донька – в Чехії. Винаймали в них кімнату разом із Миросею й ще однією студенткою з Бережан.
Майже щотижня їздила з товаришем Івасем, який вчився на геодезичному факультеті, до діда в Переволочну за харчами. Якось після Великодня поверталися до Львова, наплічник був важкий. Дід пішов до сільського голови, щоб дав фіру і довіз нас до станції в Ожидові. Коли приїхав поїзд, жодні двері не відчинилися. Ми сіли на поручні між вагонами. Мій наплічник стирчав, а попереду мав бути міст, де близько металева огорожа. Івась боявся, щоб мене не зачепило. Зняв його з моєї спини. Так урятував мені життя.
Майже всі викладачі на факультеті архітектури "Львівської політехніки" були російськомовні. Коли здавала іспит з організації будівництва, викладач-поляк і половини зі сказаного не зрозумів. Але іспит зарахував.
Із першого курсу почав ходити за мною хлопець Володимир Лукомський. А я на лекції носила банячки, в які стрийна давала їсти. Йшла на трамвай, а він – за мною. Соромно було, що ті банки калатають. Але він не зважав. На п'ятому курсі розписалися.
Львівської прописки не мали. Могли вибрати скерування у Дрогобич або Станіслав (до 1962 року так називався Івано-Франківськ. – Країна). Поїхали працювати у Станіславський облсільпроект. За перший місяць отримали 900 рублів, потім – 1200. Після зарплати наш начальник тягнув Володю в кабак. Я того страшенно не любила.
Спочатку винаймали помешкання. Як мав народитися перший син, господарі сказали: не хочуть, аби в їхній квартирі жили малі діти. Через знайомих знайшли інше житло, а згодом і своє отримали.
Коли проектували села, в паперах усе писали українською. У решті проектів – російською. Не можна було казати, що хочеш рідною мовою користуватися, бо звинуватили б у націоналізмі.
2 
35413
Коментарі