Поранена на Майдані Олеся Жуковська після одужання поїхала до Парижа й заплела там африканські кіски
20 лютого ночувала в костьолі на Трьохсвятительській. Лягла о четвертій ранку, прокинулася о 8.00. Умилася, з'їла два бутерброди з маслом і сиром, випила чаю. Зразу ж пішла у Михайлівський собор сортувати медикаменти. Працювала близько 3 годин. Коли все зробила, мала віднести трохи ліків у медпункт на майдан Незалежності. Якраз подзвонила мама: "Бачила сьогодні поганий сон. Ти на Майдан не йди. Вже завтра підеш". Я не послухала. Частину ліків склала в рюкзак, частину – у сумку, яку носила через плече. Коли спустилася з Михайлівської площі, зупинилася перед Лядськими воротами. Там стояли кілька знайомих хлопців із самооборони. Глянула на годинник – 11.37. Привіталася з хлопцями. Вони почали розказувати, як вчора були на передовій, кого зі знайомих застрелили снайпери. Навкруг тихо і спокійно. Від ранку ще не було жодного пострілу. Кілька хвилин послухала, а потім сказала, що мушу віднести ліки в медпункт біля ялинки. Тільки останнє слово вимовила, як мене оглушило. Здалося, впала граната, розірвалася й осколки на мене посипалися. Кілька секунд не могла зрозуміти, що сталося. Питала хлопців. Вони щось відповідали. Бачила, що губи рухаються, але нічого не чула. Приклала руку до шиї – на долоні кров.
Мене хтось швидко взяв попід руки й повів до карети "швидкої". Вона стояла за кілька метрів від Лядських воріт, якраз коло Будинку профспілок. У "швидкій" моя біла футболка з червоним хрестом, що була поверх куртки, стала червона від крові. Я дістала з кишені телефон, зайшла на сайт "В Контакте" й написала, що помираю. Здавалося, хтось давить за шию. Сильного болю не відчувала, але дихати було важко.
У лікарні зразу ж без наркозу почали зашивати рану – треба було дуже швидко, бо я втратила багато крові. Болю не відчувала – була в шоковому стані. Доки лікар шив рану, я з ним розмовляла. Розказувала звідки приїхала, чим займаюся і що робила на Майдані. Сказав: "Ти народилася в сорочці. Якби куля на сантиметр пройшла правіше, ніхто б уже не допоміг".
Коли рану зашили, зробили наркоз, щоб поспала. Прокинулася вранці наступного дня. У вікно світило сонце. Здалося, що я десь у раю. Підняла руку, торкнулася свого обличчя, волосся. Підняла голову, побачила палату. Зрозуміла, що жива. День плакала.
Коли лежала на операційному столі, задзвонив телефон. Це був батько. Депутатка Ірина Геращенко – якраз була поруч – сказала йому, що мене поранили. Наступного дня батьки були в лікарні. Знайомий приніс кулю, якою в мене поцілили. Вона влучила в шию з лівого боку й вилетіла з протилежного. Це експансивна куля, що розривається "розочкою" при влученні в тіло. Мені пощастило: вона розірвалася після того, як вилетіла з шиї.
Куртка вся була просочена кров'ю. Коли розкрила пакет, зразу ж відчула цей запах. Навіть не виймала – винесла на смітник. Із речей, що тоді були на мені, лишився тільки шолом і наколінники.
Лікарі заборонили розмовляти і вживати тверду їжу. Та якби й хотіла, не могла б: важко було відкривати рота й ворушити язиком. Три дні мовчала, а потім заново вчилася говорити. Перше, що сказала: "Дякую", – лікарю, який зашивав рану.
Пила лише сік і воду – через трубочку. Потім їла перетерті супи й вівсянку. Найбільше хотілося відкусити великий шматок соковитого яблука.
Палата весь час була заставлена квітами, фруктами, соками і йогуртами. Незнайомі люди провідували, дарували одяг, косметику, парфуми. А десь на п'ятий день прийшла якась жінка і говорить: виконаю будь-яке твоє бажання. Я попросила повезти мене на Майдан. Зразу ж вирішила прийти до Лядських воріт. Потім пошкодувала: там зразу стало зле, запаморочилося в голові, розплакалася. Тепер те місце стараюся оминати.
Раніше любила їздити на фестивалі, ходити на концерти. Тепер все це якесь неважливе. Головним стало саме життя. Могла пройти повз квітуче дерево й не звернути уваги. Зараз помічаю кожну квіточку, кожне усміхнене обличчя.
У березні вперше поїхала за кордон. Тиждень була у Франції. У Парижі заплела афрокосички. Це – моя давня мрія. Раніше на це не мала грошей, а в Парижі дівчата з української діаспори заплели безкоштовно.
Постійно сниться Майдан, снайпери, лікарня й медики.
Маю двічі на день полоскати горло водою із содою й сіллю. Не роблю цього, бо лінива. Постійно ношу на шиї шалик – щоб захистити рану від протягів і сонця. Рубець ще не сформувався. Рана півроку буде гоїтися. Вже тоді можна буде думати про пластику.
Коментарі